Жесть, стр. 28

— Альо, — дзвонить вона десь за годину, — чуєш, я тест купила.

— Ну… І що там?

— Нічо не можу зрозуміти.

— Так не бува, — кажу.

— Бува, — відрубує вона. — Дебільний якийсь тест.

— Мала, — говорю, — тобі двадцять два, почитай інструкцію…

— Читала, — сопе вона, — читала…

— Добре, давай я за пару годин повернусь, разом почитаємо.

— Смисл? — пита вона. — Я вже тест викинула.

— Куди?

— У смітник.

— Так дістань.

— Та ну, — обурюється вона. — Не буду я в смітнику ритись…

— Чекай мене, — обрубую, — я новий привезу.

— Нє, — тепер обрубує вже вона, — я з мамою порадилась. Мама каже, що треба до нормального лікаря. Поїхали!

— Неділя, — кажу я. — Нормальні лікарі в неділю не приймають.

— Ти що, моїй мамі не довіряєш? — починає злитись вона.

— Та ладно, — кажу. — Чекай, скоро буду.

— То ти моїй мамі не довіряєш? — розпалюється вона.

— Ти куди? — питає Симон, затягуючись сигаретою на виході.

— Свою, — відповідаю, — до лікаря повезу.

— А що сталось?

— Нічого. У мене, може, дитина буде.

— О, — кива Симон задоволено, — ти, головне, не облажайся.

— В смислі?

— Ну, виховуй нормально, щоб не було ефекту голуба… Казки нормальні читай, коротше… І про бабки менше три в присутності малечі.

— Симоне…

— Да-да, — уриває мене він, — знаю, «від’їбись»… — гасить цигарку й пензлює назад до офісу.

Ми стоїмо на задній площадці тролейбуса спинами до скла, дивимось у салон. Навпроти нас сидить старенька. У капелюшку така, в пальтечку, довоєнні кліпси у вухах, а з-під капелюшка вибивається волоссячко, сиве, як вигоріла під спекотним слобожанським сонцем трава. Поруч втикає її онук. Вбраний у курточку, з якої вже давно виріс, бейсболку, розбиті кросівки. Джинси в нього схожі на «варені мальвіни». Пика вся в пушку. Голитись, мабуть, старенька не дозволяє. На носі дешеві окуляри.

І тут старенька дістає з торби задачник з алгебри.

— Давай, Мишенька, — говорить вона, — позанімайся, скоро екзамени…

— Бабушка, — відповідає Мишенька, — я вже два раза прорішав задачник…

— Нічо, повтореніє — мать ученія!

— Твою маму, — шепоче моя, усе це бачачи, і тулиться мені під бік.

Тролейбус якраз гальмує. Ми виходимо на вулицю, аж раптом я чую якусь шарпанину. Озираюсь і бачу, як із дверей вилітає Мишенька. У руці в нього перука старенької. Сама старенька виковилює слідом за ним. Мишеньці, судячи з усього, гайки — він точно поїхав, бо зривається з місця й починає умотувати вбік проспекту Правди. Тоді старенька набира в легені повітря і щосили кричить: «Держіть його-о-о! Держі-і-і-іть…» За іронією долі Мишенька біжить прямо на ментівський патруль. Біжить і не бачить його. Мабуть, він узагалі нічого не бачить, бо з тролейбуса випав уже без окулярів. Так чи ні, а молодий курсант валить його в табло незгірше за Джекі Чана. Перука картинно злітає догори й падає на асфальт поряд з Мишенькою. До перуки діла нікому нема. Тим часом офігілому Мишеньці профілактично валять ногами по нирках, а далі заламують руки. Старенька знов кричить. Чи то вона пережива, що Мишеньці боляче, чи то радіє, що він не втік і не заніс бозна-куди її перуку.

Я прискорюю ходу й прямую вбік баталії. Мишеньку ще й досі товчуть. І в принципі, можуть затовкти, бо скільки йому там треба! Перші відхоплені люлі — це як перший у житті алкоголь, п’ятдесят грамів — і у відключку. Моя дріботить за мною. Понуро натягаю капюшон майстерки, щоб не видно було пики, дістаю з кишені запальничку, затискаю в правиці. І тут моїй, нарешті, доходить, бо вона міцно хапа мене за рукав.

— Не роби цього, — каже вона злякано.

Я пробую вирватись. Джекі Чан помічає нашу вовтузню і зводиться. Вона тим часом уже переді мною й тримає мене за барки.

— Ти чого? — питає вона, зазираючи мені в очі.

— Пусти, — кажу я пошепки, — покалічать же ботана…

— Не пущу, — говорить вона, висне мені на шиї й припадає до моїх губ. — Блін… Здається, почалось…

Моє серце сильно налягає на ребра, ніби дослухається до її тіла. Воно слухає й чує щось таке, чого не може переказати мені ані своїми словами, ані будь-якими іншими, не може втиснути поштовхами мені в кров, ніяк не може пояснити… І губи мої відчувають сіль її сліз, таку справжню й таку солону, що якби я був рибиною, то ніколи б не вижив у цій водоймі.

2010–2012

Краків (Вілла Деціюша) — Київ

Панда

— Гаразд, — сказав я. — Мабуть, панда.

— «Мабуть» нас не влаштовує, — відповів він. — Кажіть напевно.

— Панда…

— Оце інша справа… А тепер дозвольте поцікавитись: чому саме панда?

— Ну, — знизав я плечима, — панди мені подобаються.

— Розумію… Але цього не досить. Переконайте мене, що з вас вийде гарна панда… така, що буде справно виконувати покладені на неї обов’язки.

— Мені це цікаво… А все, що мені цікаво, я роблю з охотою.

— Уже ліпше! — кивнув він. — А тепер назвіть мені три найкращі риси свого характеру.

— Та я не люблю займатись саморекламою…

— А я й не прошу вас себе рекламувати.

— Ну, добре… Я посидющий, я думаю мінімум п’ять разів, перш ніж щось зробити. І… коли вже чогось захочу, воно буде моїм, чого б це не коштувало.

— Читаєте волюнтаристів?…

Я заперечно похитав головою.

На якусь мить чолов’яга замислився. Було йому років сорок. Шикарний костюм сидів на ньому чудово, проте наголо вибритий череп йому не пасував. Напруги додавала роблена ввічливість і мішки під очима, куди відклалися всі його недосипи, алкоголь і, напевно, хворі нирки.

— Гаразд, — підсумував він. — Будемо вважати, що перший рівень співбесіди ви пройшли. Тепер, будьте ласкаві, заповніть анкету, і вас покличуть на розмову до нашого шефа.

Анкету я сів заповнювати в приймальні. Перелік дурацьких питань, на які я намагався відповісти максимально чесно. На питання «Чи ви колись брехали?» відповів ствердно, а на питання «Яка ваша мрія?» написав «Секрет…»

Хвилин за десять мене покликали до іншого кабінету. Я опинився сам на сам із бізнес-вумен. Класичний костюм. Красивий бюст десь третього розміру. Зібране в тугий хвіст волосся. Окуляри у важкій оправі. Словом, їй личило б зніматись у німецькому порно, а не бути шефом цієї контори.

Вона недбало пробігла поглядом мою анкету.

— Виходить, ви брехун? Я вас правильно зрозуміла?

— Так, — кивнув я.

— І коли ви брехали востаннє?

— Ну… хвилин п’ятнадцять тому.

— Як це?

— Я сказав вашому колезі, що ідеально підходжу на посаду панди, хоч насправді я трохи боюсь висоти…

Жінка помовчала, а потім попросила розповісти, що саме привело мене до них.

Я розповів… намагаючись не брехати.

Учора я повертався зі столиці до свого міста. Їхав у плацкартному вагоні. Це коли купе без дверей. У купе — четверо пасажирів. Ще двоє туляться під стіною, через прохід, на бокових полицях. Компанія, в якій мені належало провести наступні кілька годин життя, була так собі. На протилежній від мене поличці лежало щось, із голови до ніг закутане в простирадло, а на тій, де мав примоститись я, сиділи католицька черниця й дуже пошарпаний на вигляд чувак років під п’ятдесят. Я, не вітаючись, сів поряд із ними. Невдовзі чувак дістав із торби шмат копченої курки і почав її наминати, розповідаючи черниці, як добре жилось при радянській владі і як йому, бідоласі, паскудно живеться тепер. Черниця-католичка за своїми замашками легко могла б бути йому жінкою, бо щойно чувак дістав курку, як вона дістала варені яйця й почала бити їх об стіл. Ці звуки на мить розбудили те, що лежало на протилежній поличці. Воно завовтузилось, і частина простирадла з нього сповзла. Це було не «воно», а «вона», до того ж ця «вона» мала досить непогані сіднички, які визирали з-під міні-спідниці. Я мимохіть замилувався ними, проте черниця враз прикрила власницю сідничок простирадлом.