Жесть, стр. 27

Миха зняв Соню з високої підніжки бобика й обережно поставив перед собою.

— Ну, — спитав він у сержанта, — ми пішли?

— Угу, — кивнув той, — пішли-пішли, — і показав кийком убік дверей відділка.

— Ми так не домовлялись, — спробував заперечити Миха, але отримав кийком по нирках і ще кілька копняків, коли опинивсь на землі.

— А ти пішла звідси, — долинув голос сержанта.

Потому Миха відчув, як його тягнуть кудись по землі, тримаючи за шкірку, ніби забиту на полюванні тварину, і світ несподівано знову щез. Прочумавшись, він побачив над собою схвильоване личко Соні. Та мовчки зазирала йому в очі й нервово куйовдила обома руками його волосся. Сам Миха лежав на лавці в обізяннику відділка, а його голова була в Соні на колінах.

— Товариш сержант, прокидайтесь! — кричав Миха за п’ять хвилин потому, тримаючись за ґрати обома руками. — Ми домовимось, у мене є гроші!.. Випустіть нас звідси!..

Сержант, який розпластався на своєму столі, так, ніби пустив собі кулю в скроню, спросоння смикнув руками, скидаючи на підлогу ключі, олівці й аркуші паперу.

— Випустіть нас, — канючив Миха, — я дам вам грошей…

«Твою мать, — думалось йому, — вона була майже моя, а тепер ця мусарня і цей ушльопок… До того ж, він відхерачив мене прямо в неї на очах та ще й проволік на сраці через подвір’я… Здуріти…»

Сержант, нарешті, підійшов і відчинив двері. Миха з недовірою вийшов назовні.

— Іди, я тебе відпускаю.

— Що? — не зовсім в’їхав Миха.

— Пішов звідси! — спокійно відповів сержант.

— А вона? — спитав Миха й показав на Соню.

— А вона побуде тут! Іди-іди! — сержант копнув Миху під зад.

Випустили їх аж під ранок. Вони йшли порожнім проспектом — Миха не наважувався сказати бодай слово, а Соня, здавалось, перебирала в голові купу думок, яким не могла дати лад.

— Поїхали до тебе… — сказала вона потому.

— Як до мене? — розгубився Миха.

— Ну так, до тебе…

— Я думав, ти мене зневажаєш…

— Чого? Ти кльово все це вигадав…

— Що вигадав?

— Ну, всю цю історію з бобиком і сержантом… Ти ж про все це з ним домовився…

— Я? Домовився?…

— Не відмазуйсь… Ти все це вигадав… Усе було спеціально!

— Ну, ладно, — знизав плечима Миха, — поїхали…

Зараз у них все о’кей. Соня живе зі своїми батьками. Ті купили їй нового собайла, якого вона, ясна річ, знову назвала Бусинкою, а Миха щоранку повертається додому й ляга на підлогу поруч зі своєю пандою. Ляга, курить і слухає тишу, таку глибоку, що чутно, як десь далеко-далеко росте й колишеться на вітрі очерет.

2008–2009

Харків

Діла

Ось уже кілька років мені не траплялось нічого такого, що могло б вивести мене із себе. Це зовсім не означає, що я обережно прокладаю свої траєкторії. Це також не означає, що мені все по цимбалах. Назвімо мене «бувалим». Я багато чого бачив і багато чого відчував. Ну, принаймні мені так здається.

Востаннє я нервував у нічному клубі. Ми якраз пасли конкурента, тобто стежили за кожним його кроком, чекаючи якоїсь осічки. Політика — річ така: одна осічка й тебе поховали. Я курив на барі. Політик на диво чемно бухав мартіні. Ні тобі проституток, ні бійок з місцевими, навіть офіціантку за сраку не мацав. Нудьга, словом. І тут з’явилась вона.

Неодмінні білі штани, під ними неодмінні червоні труселі, і щоб вони неодмінно визирали. Червоне й біле, кров з молоком, калина на снігу, чи що вже там… На ногах танкетка, яку можна використати замість автомобільного домкрата. Згори топік з написом «Долч Ігуана». У руці айфон з телевізором на дві сім-карти. У вухах сережки-об-ручі. Пластмасові, ясна річ, такі, на яких у своїх клітках розгойдуються і скубуть пір’я домашні какаду. Помада яскраво-червона під колір труселів. Очі ядучо-фіолетові під колір танкеток. У руках сіра, як артилерійський снаряд, банка пійла, що зветься «Рево»…

Вона підходить до мене й каже:

— Ну шо, малий, потанцюєм?

— Не танцюю я, — кажу у відповідь. — З отим он потанцюй, — і показую на політика, якого пасу.

— Та ну, — обводить вона поглядом політика, — то якийсь обсос. Може, даже гей. Бач, мартіні п’є.

— Згоден, — перекрикую пекельний даб-степ.

— Це харашо, — киває вона. — Так шо, потанцюєм.

— Ні, — кричу, — відпочивай.

— Шо? Дешо мішає? — ірже вона й хапа мене своєю клешнею за яйця.

«Отакої», — думаю собі, ставлячи склянку коньяку на барну. Потім міцно беру дівку за фарбоване волосся й веду до клозету, маючи твердий намір освіжити їй голову. Вона тим часом поливає тусовку своїм реактивним бухлом. І тут вимальовуються троє її друзів. Двоє наших і один не наш… Не наш мені й каже:

— Атпустіть Наташа…

От після цього я й вирішив: «Мене із себе не виведеш, не виженеш, не викуриш, не виманиш, хоч димових шашок у мене накидай, а я й тоді із себе не вийду. Надихаюсь смердючого диму й відкинуся. Але там, зовні, мені точно робити нічого. Я себе там не бачу». Сказав — і став спокійний, мов удав.

— Не починаються, — каже вона замість «доброго ранку», і в голосі її стільки трагізму, ніби планету опанував черговий льодовиковий період, а весна не починалася вже років із шістдесят.

— Що? — питаю.

— Діла не починаються.

— Які діла? — не вдупляю я, бо які «діла» можуть бути в неділю о сьомій ранку, тільки ж очі продерли.

— Жіночі, — зітхає.

— Добре, — говорю їй спокійно.

— Що ж тут доброго? Знаєш, що це може означати? — витріщається вона.

— Знаю.

— І?

— Добре…

— Ні фіга собі… Нє, ну ні фіга собі! — обурюється вона, вилазить із ліжка й босоніж лопоче на кухню.

А я, що я? Мені тридцять три, і я спокійний. Я спокійно дивлюсь на те, що менш ніж за рік у мене з’явиться хтось малий. Якщо він, то гратиму з ним у футбол, якщо вона — то не гратиму, а просто любитиму.

Поснідавши, їду на контору. Політика не має вихідних. Розслабився в неділю, хлопнув пива, подивився дербі, потім вмикаєш ноут — і на тобі. До твого кандидата прифотошопили п’яну проститутку й розісрали фото по всенькому інтернету. І виправдовуйся потім, мовляв, він порядний сім’янин. Розвішуй його фотки з дружиною. А козир дружини, порівняно з фотографією конкурентів, полягає хіба в тому, що вона ніби твереза.

На конторі дико вантажить Симон. Симон — політтехнолог, виписаний за контрактом зі Штатів.

— Ти, — каже він, — колись бачив малих голубів?

— Яких малих? — неуважно перепитую я.

— Ну дітей… Ти дітей голубів колись бачив?

— Нє, — хитаю головою.

— А чому? — домахується він.

— Бо я не орнітолог, — бурчу. — Від’їбись, Симоне, я ЗМІ моніторю.

— Вдумайся, — не вгаває той, — це картина України, я тобі відповідаю.

— Про що ти? — придивляюсь до його зіниць. Зіниці ніби в нормі.

— Ми, — каже він, — бачимо тільки дорослих голубів, а де їхні діти — хтозна. Отак от і у вас, українців.

— Ага, — киваю, — добре, як скажеш.

— Ви, — нудить Симон, — у своїх дітей крадете дитинство. Вони у вас народжуються дорослими. Ви їх до бабок з ходу привчаєте, до всіх ваших дорослих муток. Ви вбиваєте їхній ніжний вік.

— Ага, — киваю, — дивись, твоя пика. — І показую Симону фотку з інфопорталу. На фотці міська «майовка»: наш кандидат хоче посадити дерево, а Симон подає йому лопату.

— Кинь мені на пошту, — просить Симон, — батькам покажу. — І веде далі. — До чого я все це. Ваші діти… вони з ходу дорослі, тому нам треба прокачувати дитячу лінію. Тренінги для дітей робити безкоштовні, прокачувати, словом.

— Іди, — говорю, — прокачуй…

— Ну й піду, — бурчить він. — Фотку скинув?

— Скинув, — киваю.

— Батькам відішлю, — навіщось повторює він і чимчикує до свого столу.