Жесть, стр. 29

Лізти нагору спати не хотілось, тому я став міркувати про те, наскільки великою може бути ймовірність, що копчена курка, яку зараз точить мужик, знесла ті яйця, які точить черниця. З імовірністю в мене на цей раз не склалося, тим паче що мужик уже закінчив свою вечірню трапезу й почав варнякати. Його конкретно пробивало на камбеки в дитинство. Схоже, він належав до тих збоченців, котрі навіть у дорослому віці люблять розповідати жінкам страшні історії, щоб ті боялися й плакали.

От він і видав черниці таку історію. Мовляв, класі десь так у восьмому вчитель біології «зарізав» усю їхню компанію… Пообіцяв, що поставить одиниці за четверть і їх усіх потурять зі школи, бо вони, падлюки, понадгризали парафінові овочі й фрукти, які щойно прислали до школи з райцентру. Словом, треба було щось робити, і вони вирішили задобрити свого вчителя подарунком. А подарунок був такий: спочатку зловили чималу рибину, почекали, доки вона здохне, а потім кинули її в мурашник. За кілька днів на мурашникові лишився ідеально чистий кістяк, який вони запхали в картонну коробку та ще й зробили кришку зі скла. Це мав бути експонат, за допомогою якого вчитель міг розповідати про будову риб’ячого кістяка…

Почувши таке, черниця стала хреститися, а я пішов до провідника за пивом, збираючись цмулити його в тамбурі, доки ці клоуни не поснуть, так і не знявши з себе грим, поролонові носи й руді перуки. А тоді, — думав я, — ляжу собі на свою верхню полицю, звішу голову вниз і дивитимусь на сіднички, якщо, звісно, їхня власниця ненароком знову розкриється.

Затоварившись двома пляшками пива, я сяк-так пробрався через вагон, оминаючи ноги в смердючих шкарпетках, що стирчали з поличок якраз на рівні обличчя. Аж ось і омріяний тамбур. Шкода тільки, що там було двійко дємонів з побитими пиками. Я став у протилежний від них куток і майже залпом спорожнив першу зі своїх пляшок. Дємони тим часом мовчки мене розглядали. А потім один із них став мені щось казати. Що саме, я так і не втяв, бо говорив він якоюсь дивною мовою. Молдавани, чи що?… — промайнуло мені в голові. — Точно молдавани! Але чого їм від мене треба? Чого вони хочуть від мене на території моєї республіки? Невже наймаються на роботу? Тільки що вони вміють, ці молдавани? Копати? Так у мене нічого копати. Робити ремонт? Так у мене й квартири нема. Чи, може, хочуть бути моїми охоронцями? Так не візьму я таких уродів… Хіба озброїти їх лопатами і втирати, що це гастарбайтери?… На мить я навіть уявив, як сиджу за баром у якомусь пафосному закладі, а за сусіднім столиком, не палячись, несуть свою службу й відробляють бабло ці двоє. І от повз мене проходить мажорний тип у шкіряних штанях. Він чіпляє мене ліктем, так що я проливаю на бар бехерівку з льодом. Тоді мої молдавани зриваються з місця й стають перед типом стіною.

— Ти що, невихований? — питає один із них.

— А шо таке? — цікавиться мажор, так, ніби нічого не сталося.

— Вибачся перед хазяїном, — скрегоче зубами другий молдаванин.

— Шось ви дуже борзі, братішки… — обурюється тип, відхиляє полу піджака й показує їм ствол.

— Ти це… — каже перший молдаванин, — не стартуй… Вибачайся давай, а ні, так ми тебе закопаєм…

— В смислі?…

— В прямому, — скрегоче зубами другий молдаванин і киває на свій столик, з-під якого стирчать два держаки від лопат.

Мажор одразу ж застібає піджак і повертається до мене:

— Вибач, братішка… неправий. Шо ти п’єш?

— Бехерівку.

— Пляшку бехерівки цьому пану за мій рахунок, — гукає мажор барменові…

І тут говіркому молдаванинові, схоже, набридло те, що я стою й мовчки на нього втикаю. Він почав говорити значно голосніше.

«Чувак, — підказував мені мій внутрішній перекладач, — ми круті, ми в тебе на кухні так кахлі покладемо, так покладемо… А ще можемо копати… Копаєм дешево…»

— Копати на кухні?

— Шо? — не зрозумів молдаванин.

Тоді я відкрив запальничкою друге пиво, сьорбнув:

— Хтось із вас говорить українською?

— Ага, — радісно киває молдаванин, після чого його мова й справді починає трохи нагадувати українську.

— Ми боксьори з Тернополя, — пояснює він.

— А з обличчями у вас що?

— Кур-р-р-рва, — кавкнув другий «молдаванин», що до цього мовчав. — Казав я тобі, Йванку, не треба в столиці по кабаках шлятись, казав тобі, кур-р-р-рва!

І тут вони стали мені сповідатись. Історія їхня була проста. Ці два дємони довго й нудно тренувались у Тернополі, аж доки їх не запросили на змагання до Києва й Харкова. Та в Києві на них чекав страшний удар. Причому подвійний. Спершу з’ясувалось, що їхній тренер записав їх на змагання не з боксу, а з кікбоксингу. Та ну, — обурився один із «молдаван» і хотів уже повертати на вокзал. Та ну, — обурився такій слабкодухості свого одноклубника другий «молдаванин», — не сци, кікбоксинг — то той самий бокс, тіки шо ше ногами можна пиздицця. І «молдавани» вирішили спробувати… А потім пішли до одного зі столичних кабаків, щоб залити гіркоту поразки. Там у них сперли мобільники, після чого вони перебили півбару й навіть віддухопелили бармена. Але мобільники їм так і не повернули. І ось тепер вони не можуть зв’язатися з тренером, не можуть сказати, що йому буде, блядь, після того, як вони повернуться, а заодно й поцікавитись, на які саме змагання він записав їх у Харкові, куди вони зараз оце їдуть.

Завершивши свою розповідь, «молдавани» в унісон зітхнули. А я саме допив пиво.

— Треба бабу… або когось замочити, — сказав один із них.

«Добре, що я не баба, — подумалось мені, — хоч…» Утім «молдавани» не стали мене чіпати, натомість один із них кілька разів щосили садонув кулаком стінку тамбура.

— Не бий так сильно, Йванку, — скрушно сказав другий, — бо зара проб’єш стінку й даси комусь по сраці…

Той, що бив, спантеличено застиг. Мабуть, йому дійшло, що за стінкою справді клозет. Тоді його перемкнуло на мене, тобто не на мене, а на мою порожню пляшку з-під пива.

— Хоч, я ту флєшку на голові розіб’ю? — спитав він.

Оскільки я не знав, чию голову він має на думці, то став енергійно відмовлятись. «Молдавани» попустились і навіщось почали випитувати в мене, чи маю я вдома кобіту. Я сказав, що не маю. Тоді «молдавани», певно, відчувши всесвітню тугу й усі задрочки нашої екзистенції, взяли мене під руки й потягли до свого вагона, радісно повідомивши по дорозі, що в них там є «водка». Я намагався пручатись, хоч, ясна річ, у мене нічого не вийшло.

За кілька хвилин ми були вже в їхньому вагоні. Проте тут на «молдаван» чекав неприємний сюрприз: на полицю, під якою вони сховали торбу з бухлом, уляглася якась огрядна «женщина».

— Пані, прошу вас устати, — безцеремонно сказав їй один з «молдаван».

«Пані» розплющила очі, побачила над собою двох недоумків і голосом Маяковського заявила:

— Убірайтєсь вон, іначє я січас визову міліцию!

— Та прошу встати, пані, прошу… — почав був канючити другий «молдаванин».

— Я старая, поетому нє встану! — відрубала «женщина».

— От курва мать… — зашипів перший «молдаванин» на вухо другому. — То най лежить собі стара блєдіна… я полицю підніму, а ти тєгни торбу.

«Молдаванин» сказав — «молдаванин» зробив.

Дочекавшись, поки «женщина» знов заплющила очі, той, що шипів, підкрався до полички, став навпроти неї, ніби штангіст перед ривком, і обережно взявся руками за її край.

— Оп! — скомандував його кумпль.

І вже наступної миті «женщина», хруснувши кістками й крекнувши, опинилась між стінкою та своєю дерматиновою лежанкою. Тепер вона нагадувала відбивну в гамбургері. Другий «молдаванин» тим часом дістав з-під полички торбу, і «женщину» повернули назад.

— Помогітє!.. — почала було «женщина», проте «молдаванин»-штангіст так зиркнув на неї, що вона враз замовкла.

— От блядь, — скрушно зітхнув другий «молдаванин».

— Шо, блядь? — не зрозумів інший.

— Та торба не та… Водка в другій…

«Женщина» знов хрускає кістками, крекче, але на цей раз мовчить. Урешті-решт «молдавани» таки дістали потрібну торбу, де поміж боксерських рукавичок справді завалялись дві пляшки паскудної дешевої горілки. Бог любить трійцю, тому «женщину» ще раз хряскають поличкою об стінку — треба ж поставити торбу на місце. А потім вони тягнуть мене до тамбура: