Жесть, стр. 26

Батьки Соні натомість придумали інакший подарунок. Це теж була тварина, та на відміну від панди — маленька, непосидюча й дуже галаслива. Здавалось, її аж розриває від енергії, та вона лиш дзявкала, бо як її ще можна реалізувати, ту енергію, якщо ти важиш один кілограм і сто п’ятдесят грамів. «Ну що це, блядь, за собака! — думав Миха. — Охоронна порода? Та його самого охороняти треба… Попросити його принести дрючок? Та він же насилу олівець у зуби візьме… Або якщо, скажімо, кидати пластикову тарілку, щоб він ловив на льоту? Йому ж голову відірве тією тарілкою. А про те, щоб ганяти котів, я взагалі мовчу… Ну що це, блядь, за собака! Яка з нього користь?» А найбільше його харило те, як він вистукує своїми кігтиками по паркету. Словом, Миха його недолюблював. «От що вони подарували, — розмірковував він, — дзявкітливий мішок з кістками… Бігає тут своїми лапами по паркету, ковзає, як збірна України по хокею… без користі… Інша річ — моя панда. Велика, м’яка, мовчазна й нікого не дістає…»

Соня теж полюбила панду. Повертаючись із нічної зміни, Миха часто заставав свою кохану в її обіймах. Та одного разу… саме тоді, коли в них повільно, проте дуже впевнено все починало летіти шкереберть, сталась біда. Миха повернувся додому трохи раніше. Соня, згорнувшись калачиком, ще спала на їхньому ліжку. Панда тим часом лежала в кутку на підлозі. І все було б добре, бо панда сама облюбувала той куток, якби Миха не помітив у неї на морді Сониного мікроскопічного собаку. Собака вовтузився панді по пиці й тихо харчав. Михі це не сподобалось. Він підійшов ближче й дав песику легенького копняка. Потім Миха збентежено оглянув свою панду, підняв її з підлоги й притулив до стінки. Панда сумно дивилась йому прямо в очі. Собака тим часом ніяк не міг заспокоїтись, знов підбіг і став шарпати панду за ногу. Це була велика помилка, бо панда похитнулась усім тілом. Бусинка — а саме так звали те шкодливе псисько — зачув щось лихе й дав по газах. Він устиг розвернутись, зробити пробуксовку по слизькому паркету, просунувшись уперед десь на півметра, але тут панда й накрила його своїм важким тілом. Бусинка пронизливо дзявкнув — Соня прокинулась.

— Що сталось? — сонно закліпала вона оченятами.

— Ем… Панда… панда впала на Бусинку…

— Як так? — не зрозуміла Соня.

— Ну… впала… Бусинка спочатку шарпав її за носа, а потім за лапу… і вона на нього впала…

Соня сплеснула ручками, зірвалася з ліжка й насилу відкинула панду з розкаряченого тільця Бусинки, що дивився на світ своїми вибалушеними, сповненими жаху очима.

— Ти… — прошепотіла Соня, — ти це спеціально зробив…

— Що, спеціально? — не відразу в’їхав Миха.

— Ти спеціально кинув її на мого Бусинку…

Того самого дня вона зібрала всі свої речі — косметику, трусики, книжки, Бусинку й, доки Миха спав, переїхала назад до своїх батьків, так нічого йому й не пояснивши. Прокинувшись у порожній квартирі, Миха відразу все зрозумів. Єдине, що йому ніяк не доходило: від чого відкинувсь Бусинка?

— Хто це? — спитав Миха в одного зі своїх кумплів на вечірці й показав убік білявки із зеленими очима. Та сиділа на канапі, спокійно пила якийсь коктейль і читала крихітну книженцію, схожу на телефонний записник. Усе, що відбувалось навколо, здавалося, геть її не обходило.

— Навіть не мрій про неї, — відрубав Михин кумпль.

— Це ще чого? — не зрозумів Миха.

— Вона надто… — кумпль зам’явся, добираючи потрібні слова, — коротше, вона надто… — потому він розвів руками, гадаючи, що Миха й так усе зрозумів.

— Надто що?…

— Навіть не знаю, як це назвати. Ну от дивись… Ти підсідаєш до неї, ви п’єте, у вас навіть ніби й розмова клеїться, а потім вона раптом пита: «Ти цікаво живеш?» Ти, як дебіл, кліпаєш на неї очима, а вона знов пита: «Що цікавого у твоєму житті?» Тоді ти починаєш згадувати. «Ну, — кажеш ти, — позавчора я був у сауні. Чотири дні тому — на футболі. Тиждень тому стріляв у тирі. Місяць тому був п’яний і в’їхав у цигарковий кіоск…» «Да, — киває вона головою, — супер…» І так обламувавсь не я один.

— А от ти цікаво живеш? — спитала вона в Михи на вулиці.

У Михи похололо на серці, і він забігав очима по прилеглих будинках.

— Ато… зараз сама побачиш, — насилу вичавив він із себе, спинивши погляд на міліцейському бобику, припаркованому біля кущів. — Чекай хвильку. — По цих словах він підстрибом, ніби поранений в одне місце, понісся до обізянника на колесах.

— Товариш сержант, — зайшов Миха здалеку, — я знаю, ми з вами живемо в нелегкі часи… — Сержант тим часом вивалював із кущів, намагаючись застебнути матню й не зовсім доганяючи, що від нього хочуть. — І кожен з нас має один одному помагати, — Миха говорив, як свідок Єгови. Почувши слово «помагати», сержант невдоволено скривився.

— Шо нада? — спитав він.

— Ви б не могли підкинути нас додому?

— Ти шо, дебіл? — щиро здивувався сержант. — Я тобі шо, на таксиста похожий?

Миха тим часом дістав з нагрудної кишені свого куртяка два стобаксові папірці.

— Точно дебіл… — підсумував сержант, запихаючи гроші собі в кишеню. — А чо саме я? — спитав він так, ніби стояв на килимку в начальства, а на нього хотіли повісити якогось глухаря.

— Це… — знизав плечима Миха, — бобик… романтика…

— Чо? — не в’їхав сержант, відкриваючи двері будки. — Поїдете в обізяннику, рядом со мною не положено.

Сидячи одне навпроти одного в темній будці із заґратованими вікнами, Миха й Соня якийсь час напружено мовчали. І от саме тоді в Михи всередині щось зламалось. У його голові крутилась лиш одна думка, така проста й водночас складна, що йому навіть лячно було її думати, не те що переказати комусь нормальними словами. Та якби він усе-таки спробував, то виглядало б це десь так. Кожній людині дається два життя, а яким із них жити, вона обирає сама. Перше — це коли ти живеш для життя, тобто перш ніж щось робити, сто разів обдумуєш усі можливі подальші сюжети. Друге — це коли життя живе задля тебе, якщо, звісна річ, так можна казати. Тобто ти береш і щось робиш, а вже воно потім париться, що і як має бути далі, вигадує той чи інший поворот, бо дітися йому нікуди. Не скаже ж воно тобі: все, чувак, ні хріна не буде, приїхали. Ні, воно, звісно, може тебе завалити, щоб ти не вимахувавсь і не перекладав на нього свої обов’язки. Але як воно це зробить, щоб ніхто нічого не запідозрив? Подарує тобі плеєр і виведе на трамвайну колію? Може, і так, але спробуй добазарся з воділою. Думаєш, це буде легко? Повір, легко не буде. Воділи — народ упертий. От воно й переводить тебе з колії на колію, присилає тобі нові декорації, бо нікому не треба головняків, повір, навіть життю не треба. Так думав Миха, аж поки невідомо для чого сказав:

— Сонь, я зараз загадаю число, від одного до десяти…

— Навіщо? — здивувалась Соня, яка, правду кажучи, трохи невпевнено почувалася в обізяннику.

На якусь мить Миха розгубився, бо життя забило, відмовилось щось вигадувати. Йому навіть здалося, що він почув десь глибоко всередині себе: «Хрін тобі, чувак. Вигадав дурню, сам тепер і викручуйсь».

— Ну, — знизав плечима Миха. — Це гра така. Не вгадаєш число, тоді ти програла…

— І що?

«І що, і що?… Справді, і що?…» — подумки запанікував Миха, а вголос сказав:

— Тоді я тебе поцілую.

— Ясно, — посміхнулась Соня. — А якщо вгадаю?

— Ну, — закліпав очима Миха, — тоді ти виграєш і поцілуєш мене…

Соня закусила губку:

— Вісім…

«Ой…» — злякавсь Миха, який навіть загадати нічого не встиг. Проте паніка тривала зовсім недовго, бо вже наступної миті Соня припала до його губ легким-легким поцілунком. Миха підповз до неї на колінах, і все довкола зникло.

Планета нагадала про себе хрипким голосом сержанта.

— Романтіки, бля… — буркнув він, — приїхали.

— Куди приїхали? — розгублено спитав Миха, відриваючись від Соні й розуміючи, що він навіть адреси не сказав.

— Як і договарювались, у п’ятизвьоздочний готель, — крякнув сержант і для більшої переконливості грюкнув кийком по дверях обізянника. — Виходьте давай…