Жесть, стр. 25

Наступний місяць Миха закопався в книжки й напружено згадував, що йому там втирали в універі про комп’ютерні мережі. За пару тижнів він улаштувався програмером в одну з великих компаній, де мав щоночі виходити на роботу. І тут понеслось.

Миха повертався з нічної зміни й дуже хотів спати. Соня тим часом якраз прокидалась і дуже хотіла Михиної уваги. Спочатку вони, ясна річ, кохалися, потім Соня готувала Михі омлет і подовгу розповідала про Віана. А Миха просто падав з ніг і, ледь не засинаючи, мовчки поглядав на її дупцю. За мить Соні набридав монолог, тому вона питала, що він думає, приміром, про той чи інший сюжетний поворот. Миха зазвичай нічого не думав, але якось викручувався. «Да, — казав він, — я б зробив так само», — або: «Цікаво, що з цього приводу сказав би дідусь Фройд?» Але Соня все-таки якось вкурила, що Миха навіть не підозрює, хто такий Віан. Михі довелось розколотися. Тоді вона сказала, щоб він більше ніколи-ніколи її не обманював і прочитав, нарешті, Віана. Миха кивнув, з’їв омлет, поцілував Соню в скроньку й благополучно вирубився. Щоправда, уже наступного ранку Соня знов поцікавилась, чи Миха не прочитав Віана. Миха заперечно похитав головою, з’їв омлет, поцілував Соню в скроньку й знов благополучно вирубився. А от третього ранку фокус не вдався. Миха навіть омлет не встиг з’їсти. Вони лежали в ліжку й замислено курили.

— То ти прочитав Віана? — спитала Соня.

— Ні, кохана, — чесно зізнався Миха.

— Миха, — зітхнула Соня, — так і дебілом стати недовго…

І тут Михине серце спинилось, спинилось майже так само, як тоді, коли він її побачив уперше… «Так і дебілом стати недовго», — прошепотів Миха собі під носа, розуміючи, що останні півроку він щовечора о восьмій годині виходить на свій довбаний офіс, повертаючись щоранку рівно о дев’ятій, кохаючи Соню, з’їдаючи омлет і вирубаючись до самого вечора. Соня тим часом ішла на пари, потім у фітнес-клуб, а далі по кав’ярнях з подругами…

— Кохана, — процідив крізь зуби Миха, — будь ласка, ніколи не називай мене дебілом…

— А то що? — пирхнула вона, як сіамська кішка.

— Нічо… — на мить розгубився Миха.

— Ти мене не любиш, — заканючила Соня.

— Люблю, мала, — зітхнув Миха, — але ніколи не називай мене дебілом.

— Слухай, — похитала головою Соня, — тільки дебіли можуть відмовлятись читати Віана…

І тоді в Михи впала планка… Він сів на ліжко, серйозно зазирнув Соні в зелені оченята й тихо спитав:

— Ти добре пам’ятаєш вчорашній вечір?

— Так, — кивнула вона. — А це тут до чого?

— Вчора у нас вибухнула мікрохвильовка, бо ти поставила в неї банку оливок…

— Ну?

— А от тепер ти хочеш мені довести, що ти нормальна, а я дебіл, бо не читаю твого довбаного Віана?

— А ти що, хочеш назвати мене дебілкою через цю довбану мікрохвильовку? Ти її навіть відремонтувати не зміг!

Миха мовчки опустив голову, згадавши обгорілі фіранки й картонну коробку, до якої він склав десяток шматків того, що колись було пічкою.

— Ти що, дахом поїхала?… Та цю пічку не відремонтував би навіть твій Віан!

— Віан відремонтував би! Він був геній, і я б неодмінно з ним переспала!

— Та педик твій Віан!.. Педик!..

— Та сам ти пе… — Соня змовкла на півслові й вчасно виправилась, — дебіл!

— А ти розумна?

— Да, я така!

— А шо ти вмієш?

— Все!

— Так хулі ж я тоді півроку на сніданок і вечерю хаваю омлет?…

Як не крути, а характер у неї був непростий. Власне, саме через нього Соня насилу довчилась у школі. Точніше, не через нього, а через те, що один ушльопок пробував визначити тип її характеру. У третій чверті останнього класу до них на урок приперся зовсім зелений психолог. Приперся й не зміг вигадати нічого кращого, як попросити учнів намалювати свій автопортрет. Соня взяла аркуш паперу й поставила посеред нього ледь помітну крапку, так його й здавши.

— Чому ти нічого не намалювала? — спитав психолог, поправивши свої ботанські окуляри. — Чи це така концепція? Невже ти вважаєш себе порожнім місцем? У тебе проблеми з самооцінкою, дівчинко?

— А в вас із зором?

Ботан-психолог закопилив губи, зняв окуляри й протер їх об светр, після чого уважно оглянув аркуш.

— Бачу крапку, — бекнув він.

— Чудово, — кивнула Соня, — це я.

— Тобто?

— Це я, — повторила Соня. — Стою серед засніженого поля, ракурс з висоти трьохсот метрів.

— Та ну, — знов бекнув ботан, покрутив пальцем біля скроні, розвернувся й почвалав назад до свого столу.

Але не встиг він зробити й кількох кроків, як у спину йому полетів чималий кактус, що стояв поруч із Сонею на підвіконні. Чувак крякнув, картинно змахнув руками й завмер, ніби в нього влучила мініатюрна хвостата комета, що зійшла з орбіти. Звідки Соні було знати, що цей недоумок — син директорки.

Попри всі складні замутки, попри Сонині пеемеси й Михину затраханість, вони все-таки любили одне одного, любили й відчували, що в них лишається кілька місяців, не більше. Я б навіть сказав, що все це почало нагадувати футбол. Якийсь такий дебільний матч, до завершення якого — п’ятнадцять хвилин, при тому, що обидві команди програють з рахунком 0:4, програють і не знають, що їм робити, крім того, що спокійно собі програвати й нікуди не рипатись. А попереду на них чекає друга ліга, витоптані газони й порожні трибуни провінційних містечок з кількома десятками місцевих алкашів, розхитані нерви й червона картка з подальшою дискваліфікацією до кінця сезону. А коли дискваліфікація закінчується й починається новий сезон, у якому тобі вже нібито можна грати, ти глухо сидиш на лавці запасних, без жодних надій повернутись на поле, сидиш і дивишся, як по траві бігають вісімнадцятилітні шмаркачі, бігають і не знають, що таке матч, коли обидві команди за п’ятнадцять хвилин до кінця програють з рахунком 0:4.

І тоді на допомогу прийшли брати наші менші, прийшли, бо в них, на відміну від людей, є чуйка, звідки й коли час робити ноги, відчайдушно тікати на всіх парах, щоб життя не порвало тебе на британський прапор. Діло було так. Соні мало виповнитись двадцять один. Миха довго думав, що б їй таке подарувати, і якось побачив у вітрині іграшкового магазину офігезних розмірів панду. Панду Михі продавати відмовились, мовляв, та належить дочці власника, і її поставили у вітрину лиш для того, щоб вона торгувала там своїм плюшевим таблом.

— Це, — пояснила менеджерка, — такий маркетинговий хід. Ми не можемо продати вам цю панду.

— Споримо? — процідив крізь зуби Миха.

— Це панда дочки нашого власника. Вона її дуже любить! — заперечно похитала головою менеджерка.

— А скільки їй років?

— Кому?

Миха нічого не відповів, натомість попрохав покликати власника. До нього вийшов чувак у доволі дорогому костюмі з пришелепуватою рожевою краваткою.

— Слухаю вас, — кивнув він.

— Я хочу купити цю панду…

— Це улюблена панда моєї дочки. Вона не продається, — розвів руками чувак.

— Вона її дуже любить?

— Дуже.

— І як ви пояснили своїй дочці те, що панда зникла?

— Сказав, що панда захворіла і я відвіз її до лікарні.

— Штука баксів — і ця панда здохла, не доїхавши до лікарні, — Миха зазирнув у маленькі круглі очиці власника крамниці.

— Здохла? — перепитав той.

— Угу, — кивнув Миха. — Від серцевого нападу…

— Здохла, то й здохла… — погодився власник.

Хвилин за десять Миха витяг з магазину півтораметрову панду. Та була важка й неповоротка, ніби й справді здохла. Спочатку він спробував нести її поперед себе, намагаючись охопити її тушу обома руками. Панда весь час вислизала, після чого в Михиних руках лишались клапті її білої шерсті. Не вигадавши нічого кращого, Миха завалив її собі на спину й потяг далі, тримаючи довкола шиї її великі м’які лапи й відчуваючи, як її ноги раз у раз копають його під зад, розгойдуючись у повітрі. «Я тебе витягну, — захекано шепотів Миха, — витягну з цієї блядської вулиці, з цього блядського міста і з цієї блядської планети, де продається все, чуєш, пандо. Бо якщо його дочка тебе любила, то в тобі зараз її крихітне сердечко, яке ще поняття не має, що таке бабло і який її папік педрило, якщо продав тебе разом з її серцем… Чуєш, пандо? Я навіть заздрю тобі, що ти панда. У вас, у панд, може, якісь свої напряги й розклади, та вони все одно не такі дебільні, як у людей, пандо. Я тебе витягну звідси, й ти житимеш у найпрекраснішої істотки на світі. Вона ніколи тебе не скривдить. Тримайсь, пандо…» Панда весь час замислено мовчала. Навіть тоді, коли сиділа поряд з Михою в метро, а Миха обнімав її за шию, як найближчого друга. Мовчала й тоді, коли її пару разів стукнуло турнікетом, після чого Миха заповажав її ще дужче.