Жесть, стр. 22
Вдома я запхав її під гарячий душ, а сам почав прибирати срач на кухні, щоб приготувати сніданок.
— Це маєш бути ти… — сказала вона раптом у мене за спиною.
— Ага, — погодився я, — маю бути я… — і розбив чергове яйце над сковорідкою.
— Я знала, що ти погодишся…
Після цих слів я, нарешті, розвернувся. Вона стояла на холодних кахлях, сором’язливо прикриваючись рушником.
— На що погоджусь?
— Ну… — зніяковіла вона, — на це…
— На що?…
— Ну, щоб я стала жінкою.
Я присів на стілець. Під дупою трагічно хруснув пакет картопляних чипсів, а в кулаці — розчавлена яєчна шкаралупка.
— Нє, — видихнув я, — я не погоджусь…
— Чого? — примружилась вона.
— Того.
— Добре, — сказала вона. — Можеш цього не робити, а от старпер це зробить залюбки!
Ішлося про керівника студії. Сильний хід…
— Нє, — похитав я головою, — він цього теж не зробить…
— Зробить-зробить, — стала заводитись вона. — Бачив, як у нього слина тече?
— Бачив. Та він зараз на Азові.
— Брешеш!
— Ти вже повір… — зиркнув я на годинник, розуміючи, що за 40 хвилин має заїхати Вєня.
— Добре! — випалила вона. — Тоді це буде хтось із моїх прищавих однокласників!
Я ствердно кивнув.
Вона, мабуть, не знала, що робити далі, тому прошипіла:
— Рахую до десяти… Один… два… три…
«Тю, — подумав я, — невже, коли вона скаже “десять”, з кладовки вилізе її однокласник?»
Словом, можете вважати мене покидьком, але що було робити? Не досмажувати ж яєчню…
По тому вона вирішила зникнути з мого життя, що, власне, й зробила. Я затужив, став неуважний і нервовий. Бізнес не клеївся. В один із заїздів посеред дороги зламався бус, під зав’язку запакований нашими фермерами. Ми з Вєнєю приїхали на новому годин через одинадцять. Ватага фермерів на той час уже нагадувала країну, розбиту паралічем революції. Третина з них, включно з водієм, була в гівно п’яна, третина не втратила надію дістатись до обітованої Кирилівки, а решта вимагала негайно повернути бабки й розвезти їх по хатах.
— Мужики, — говорив я понуро, сидячи на сходинці буса, — давайте так: ті, хто хоче додому, повернуться додому, але через Кирилівку. Спочатку їдемо туди, потім веземо вас назад. Добре?
— Хуй тобі! — крикнула товстуха в картатому сарафані, затуливши своєму жирному синулі вуха.
Довелось повертатися в село.
Я затужив.
Вєня й собі впав у депресуху.
— Чувак, — казав він, — викинь цю тьолку з голови. Ось на тобі путівку на Азов. Поїдь, пару днів розвійся. Повернешся, і знову будемо рубати бабло. Сам подумай, зараз не заробимо, як жити взимку?
— Сам ти тьолка… — казав я Вєні.
Той не дуже й образився.
— Вєня, — кажу я, — Вєня, чуєш?… Якби проходив міжпланетний фестиваль з ідіотизму, ти був би членом журі. Чи ідіотизм — це твоє кредо?… Вєня, чуєш?… У тебе є життєва філософія?
— Нє, — ледь не плаче Вєня, але все одно продовжує облизувати морозиво-ріжок.
Ми сидимо під макдональдзом на Науковій і думаємо, що робити. Точніше, думаю я, а Вєня вже все, що міг, придумав, тобто подзвонив мені.
— Давай іще раз, — кажу, — тільки спокійно й усе по порядку…
— Гре, — зітхає Вєня, — добре. Якщо хочеш, я розкажу втретє. Мені неважко. Значить, вранці, як ти й просив, я повіз їх у «Караван», вдягнути. Ти ж сам казав увечері: «Вєня, завтра вдягнеш цих уїбанів. Не ходити ж їм у гардинах! А потім щось придумаєм…» Казав же?
— Казав, — похмуро киваю я. — Вєня, але чому в «Караван»?
— Ну як! — обурюється Вєня. — Там же ж тепер знижки!..
— Ага, — зітхаю я. — Значить, спочатку ми зі своїх башляємо за готель, потім ти за наші ж бабки вдягаєш їх у бутіках.
— Гре, — сопе Вєня, — але ж зі знижками…
— Ага, — ще раз зітхаю я, — і жодного секонда в цьому місті нема…
Вєня винувато дивиться на мене.
— А далі що?
— Далі, — каже Вєня, — я мав мотнути в центр, дещо залагодити. Ну і взяв їх із собою, бо реально, що з ними робити… Спинився он там. Кажу, посидьте, уроди, я зараз ріжок куплю, і поїдемо далі. Пішов по ріжок… Виходжу — ні фріців, ні копійки…
— Ріжок уже годину їси чи що?
— Нє, — знизує плечима він. — Це вже четвертий…
Вигляд у нього, як у пуделя, такого сумного й приреченого, аж здається, що він зібрався вмерти, прямо тут, у декоративних квітах, посеред клумби.
Кинувши Вєню напризволяще, я долажу до найближчого великого маркету, беру візок і першим ділом рулю до стелажів з алкоголем. Алкоголю беру багато й різного, аж мені на хвіст сідає охоронець. Ходить за мною назирці, ніби боїться, що я все це почну пити прямо зараз, а грошей розплатитись у мене не буде. До алкоголю добираю різної фігні, а охоронець і далі продовжує висіти в мене на хвості, передаючи щось комусь по рації. Тому я починаю їздити колами, більше нічого не вибираючи.
— Він на овощах, — передає охоронець по рації, — а тепер на сладощах. А тепер знов на овощах, а тепер на сладощах, а тепер на овощах…
— Да, — каже йому рація, — а потом знов буде на сладощах. Валєра, ти там вгашений, чи шо?
— А тепер на сладощах, — продовжує той, — нє, не вгашений, на овощі їде.
Зупиняюсь біля металевого бокса з капустою, закладаю крутий віраж, уважно оглядаю городину й вирішую діяти. Беру капустину з бокса й кладу її на підлогу, потім другу, третю, четверту, п’яту…
— Прийом, — шепоче в рацію охоронець, — він виклада капусту на пол…
— Прийом, — хрипить рація. — Валєра, від’їбись! Як чути?…
Валєра розуміє, що підкріплення не буде, тому вступає зі мною в переговори.
— Ти чо? — починає він.
— В смислі? — відповідаю я й дістаю з бокса наступну капустину.
— Ей, — кричить у паніці Валєра, — так ніззя, поклади капусту назад.
— Угу, — кажу я, — може, ще лягти на підлогу й руки за голову?
— Зачєм ти це робиш? — не вгаває Валєра.
— Щоб дістати капусту… — пояснюю я.
— Яку? — панікує Валєра.
— Он ту, — показую я на дно бокса.
— А з цими шо не так?
— Не знаю, — кажу, — мені та сподобалась… — і, нарешті, дістаюсь до потрібної капустини.
Валєра ошелешено кліпає. Я уважно розглядаю капустину…
— Блін… — зітхаю.
— Шо? — роздупляється Валєра.
— І ця хрінова, — кладу капустину в бокс.
— Прийом, прийом, — шепоче Валєра, вчепившись за рятівну рацію, — ви в курсі, шо в нас хрінова капуста?… Як чути?…
Попри солідні запаси бухла, вдома порожньо і якось апокаліптично. Вона прямо отак от пішла від мене вперше за два роки. Грюкнула сковорідкою, а потім, мабуть, дверима, хоч цього я вже не міг почути. Хочеться їй подзвонити, та не можна. Я подзвоню, вона повернеться, поцілує мене й скаже: дякую, що зробив перший крок, це дуже по-чоловічому, а при тому подумає — зламався, засранцю, не можеш без мене, ставай на коліна, сяду тобі на шию… Зараз я ладен думати все що завгодно, тільки б її ненавидіти. Словом, я вирішую прискорити апокаліпсис, відшукати його педалі й педалювати. Це моя мета на найближчі три-чотири дні, принаймні на скільки в мене вистачить алкоголю. Потім або настане апокаліпсис, або я вийду на балкон, вдихну терпке міське повітря на повні груди й почну все наново, якщо, звісно, не обламаюсь.
— Ось слухай, що пишуть, — читає Вєня пожмакану газету, підставляючи аркуш під бліде світло, яке лине з-під стелі. — Пєрвий прєзєрватів бил ізготовлєн дрєвнімі ацтекамі єщьо в чєтирнадцатом вєкє до нашей ери із риб’єго пузиря…
Ми щойно вирулили бусом із Харкова й на крейсерській швидкості пердолимо повз темний Люботин нічною київською трасою. Кілька годин тому Вєні подзвонили якісь його дружбани й спитали, що той у біса робить в Борисполі. «Скуповуюсь у дьюті-фрі, — відповів роздратовано Вєня, — це вигідніше, ніж у Харкові». Словом, випадково з’ясувалося, що Вєніна копійка припаркована на стоянці під терміналом А… Ну й ми оце по неї їдемо. Вєня тверезий і поглинутий читанням галімої газети, я не дуже тверезий і поглинутий спробою уявити, як міг виглядати перший у світі презерватив.