Жесть, стр. 21
Далі оплески й чиєсь захоплене:
— Ах, какая ріфма-аллітєрація, какая ріфма-аллітєрація! Бальзамов — замуж!
Після цього, ясна річ, кави тобі вже не хочеться. Ти береш із шафи бехерівку й наливаєш склянку по вінця. Пензлюючи назад повз вітальню, зазираєш у двері й кажеш:
— У третьому рядку дуже потішила прихована рима: уж — муж!
— Гриша… — каже моя з докірливим поглядом.
Фак, я ж мільйон разів просив не називати мене «Гриша». Ми ж домовлялись…
За півгодини ти знову йдеш на кухню. Тепер уже не по каву, а по щось їстівне. Повз вітальню йдеш, звісно. Бо обійти її ніяк. Хіба стрибнути з четвертого поверху на засраний палісадник, місяць полежати в лікарні, а потім — на інвалідному візку — через вхідні двері. І що ж ти чуєш?
— Мова як така у своїх текстових маніфестах демонструє як кореневу невластивість імені, метафоричні механізми референції і комунікації, так і власну гетерогенність, належність до регіонів, що мають різні онтологічні статуси…
Їсти після цього вже не можна, бо точно знудить. Знову береш із шафи бехерівку, знову наливаєш повну склянку. Повертаєшся, вдруге просовуєш голову в двері.
— Яка рима-алітерація, — кажеш ти, — яка рима-алітерація! Механізми — різні.
— Гриша… — каже моя знову, явно цілячи в мій моральний пах.
— Там нема рими, це Дерріда, — бубнить хтось із богеми.
Он воно що! Ти йдеш геть. Тобі сумно. Ти не хочеш тут бути.
Так от, я приліз додому майже поночі. Богема знов окупувала мою хату. А я не став церемонитись і відразу, з порога, в стилі американських миротворців, хуйнув по противнику крилатою ракетою. Простіше кажучи, почав валити російську народну пісню. «Куда уєхал цирк, — горлав я, — он бил єщьо вчєра, і вєтєр нє успєл со стєн сорвать афіши, куда ушлі слони, в какіє города погонщіки вєдут учьоново вєрблюда…» По-моєму, я щось наплутав зі словами. Та й голос у мене такий, що якби в слухачів була при собі вогнепальна зброя, то вони мали б повне право завалити мене на місці, як арабського терориста. Але голими руками мене не візьмеш, тим паче богемними… Тим паче після німців.
Богема миттю почала ладнатись на вихід, відступаючи так швидко, як партизанський загін, що встиг нашкодити на чужій території. Біля дверей виникла тиснява. Сяк-так гості зашнурували свої черевики — хто навпочіпки, хто рачки, а хто в позі лелеки, підібравши ногу до грудей, — і вшились. Я, певна річ, не заперечував.
— Це повний ідіотизм! — сказала моя хвилин за п’ятнадцять, недбало посунувши мені миску з макаронами й шматком бройлера.
— А по-моєму, це макарони й бройлер.
Вона стрельнула в мене вбивчим поглядом.
— Ай, — сказав я, — боляче…
— А мені, думаєш, не боляче, — процідила вона, — коли ти влаштовуєш цирк? Це… повний ідіотизм.
— Це не повний ідіотизм…
— А що ж тоді повний ідіотизм?
— Ну ось це, наприклад, — я взяв макарон і встромив його собі в ліву ніздрю.
— Це… це-е-е… — їй, мабуть, хотілося сказати щось дуже образливе, та натомість вона скочила на ноги й крикнула: — Це… неблагородно-о-о!
— Радієш, що ти благородний? — вийняв я макарон із носа й з’їв. — Ти нездоровий…
То була остання крапля.
— Що?… Що ти, блядь, сказа-а-ав? — зарепетувала вона й затупала ніжками, ніби втрамбовувала невидимий асфальт моєї траси до пекла.
— Це не я. Це Сковорода, — відповів я й уп’явся зубами в бройлера.
— Ах Ско-во-ро-да! — вона схопила зі столу сковорідку.
…Це останнє, що я пригадую.
«А як усе починалося! — думаю я, вештаючись порожньою квартирою. — Як я її завойовував!..»
Вона саме написала оповідання «Кавуновий дощ», якусь таку не дуже вдалу стилізацію під казку. Жила, мов, принцеса в королівстві, а батько, значить, хотів швидше сплавити її заміж. Чи онуків хотілось, чи що. І от вона сказала, що віддасть серце тому, хто влаштує для неї кавуновий дощ. Принци, ясна річ, обламались, ну й загнили на неї, поставили її в ігнор. Принцеса нагулялася в молоді роки, а тут уже й тридцятник ніби не за горами. От і каже вона старому — типу давай, давай, старий, скликай принців, будем обирати мені мужа. І послав старий гінців за принцами, але справа не клеїлась. Та ну, — думали принци, — їй уже майже тридцятник, плюс кінчена, кавунові дощі всякі там у голові в неї… І повернулись гінці ні з чим… Не пригадую, що там за мораль була в цій казці, але кавуновий дощ я таки вирішив влаштувати…
П’ята ранку, ми з Вєнєю й іще одним чуваком під’їжджаємо до її будинку на Вєніній копійці. Та майже шкребе днищем по асфальту, і це не дивно — повен багажник і повне заднє сидіння кавунів. Ще й я на задньому сидінні, наполовину ними замурований, як фараон валунами. Збиваємо навісний замок на горище, за годину перетягуємо всі кавуни на дах. Їх у нас десятків чотири. Вєня відганяє копійку на безпечну відстань. Повертається до нас і каже:
— Мужики, тіки в хуїндай не попадіть.
— Сам ти хуїндай.
О 6.30 вона, як завжди, вибігає на ранкову пробіжку. О 6.55 повертається назад. І от, коли їй лишається метрів сімдесят до під’їзду, — з неба починають падати кавуни. Падають і розбиваються об асфальт, як велетенські краплі крові з пораненого неба. Усе відпрацьовано: ми кидаємо, а Вєня слідкує, щоб кавуни там нікого знизу не прибили.
Тепер вона моя. Правда, чотириста баксів за ремонт хюндая довелось-таки заплатити…
Ми познайомились на літературній студії. Я, особливо ні на що не розраховуючи, шкрябав ночами свої калічні оповідання. Вона шкрябала десь такі самі, натомість бачила в снах, як їй років за двадцять вручають Пулітцерівську. Ці її амбіції підігрівав керівник студії, сивий долдон, автор поетичного тритомовика «Калиновий кетяг» і двох повістей — «Диявол не спить» та «Поцілуй мене, ненько». Мабуть, він просто хотів залізти їй під спідницю й чекав, доки вона стане повнолітньою. Я залазити їй під спідницю не збирався, але одного разу запросив на концерт «сплінів». Усе, жодних інших рухів у її бік.
Почалося літо. Ми з Вєнєю крутились мов білки в колесі, сплавляючи на Азов цілі колони фермерських бусів з області. У Вєніного старого був автопарк. А ми мотались по селах і набивали клієнтуру — великим оптом. Такий у нас був туристичний бізнес. При цьому старий із Вєнєю ніколи не спілкувався, а я був між ними посередником. Причина банальна — батько пройшов Афган, а син із п’ятнадцяти років тусувався в клубі «Драйв». З травня по вересень у їхніх стосунках починалась «весна».
— Як там цей? — питав у мене старий.
— Нормально, — відповідав я.
Проте в холодну пору року, коли клієнтів було обмаль, старий називав Вєню не інакше як «підар».
— Як там підар? — питав він у мене.
— Нормально, — відповідав я.
Наприкінці липня вона винесла мене з усіх можливих колій, перевела стрілки й відправила на досі незаймані території. Почалося все з телефонного дзвінка. Десь по третій ночі. Я вже спав. Кажу ж, літо — пора бізнесу. Вєня, копійка, запилені автостради й дешеві путівки на Азов. На щось інше часу не вистачало.
— Це ти? — спитала вона пошепки.
— Ага, — сонно погодився я.
— Можна тебе дещо попросити?
— Ага…
— Добре, — видихнула вона. — Забери мене з цього пекла.
— Ага… — знову погодивсь я, бо, коли сонний, погоджуюсь на все. — З якого?…
І понеслось. Близько четвертої я виїхав на велосипеді вбік П’ятихаток. За півгодини розшукав її довбаний піонерський табір. Двічі падав через кермо в посадці, бо думав, що добре знаю трасу. Виявилось, що добре знати трасу по світлому ще не означає, що ти добре знаєш її в передранкових сутінках. Назад ми їхали так само велосипедом. Я крутив педалі, а вона мерзлякувато щулилась на рамі в светрі й піжамних штанях. Її обличчя й волосся були перемащені зубною пастою.