Жесть, стр. 23

…Хащі на березі річки. Хащами гуляють він і вона: Дібішко-Бінес і Наоквегіжігокве. Дібішко-Бінес розуміє, що треба вразити серце Наоквегіжігокве якимось красивим, романтичним вчинком, тому бере каменюку і збиває з дерева першого — ліпшого барвистого птаха. Перебуваючи в тяжкому нокдауні, птах відчуває, як його беруть на руки й видирають із дупи жмут пір’я, по-перше, найкрасивішого, а по-друге, того, що відповідає за нормальні маневри в повітрі. Потім птаха недбало кидають у кущі.

— Це тобі, — каже Дібішко-Бінес, — вплети собі ці пера у свої чорні коси.

— Підар-а-а-а-ас! — кричить тим часом птах із кущів своєю пташиною мовою.

— А ще, — каже Дібішко-Бінес, — я розумію пташину мову.

— І що ж він сказав, цей птах? — нетямиться від захвату Наоквегіжігокве.

— Він сказав: нехай це пір’я береже тебе від небезпек цього підступного світу!

Далі Дібішко-Бінес демонструє супутниці свою силу і витривалість. Спершу піднімає велику каменюку, потім ламає молоду пальму, а насамкінець сідає сракою в мурашник.

— Ну так що, — питає він потому, — даси?

— Та ладно вже, — згоджується Наоквегіжігокве, — тіки по-бистрому.

І ось він уже спускає свою настегенну пов’язку, аж раптом вона пита:

— А цейво, контрацептиви в тебе є?

— Зара-зара, секунду, — шепоче він збуджено й галопом скаче до річки.

Там ловить руками велику рибу. Крутить її в себе перед носом, уважно розгляда й кидає назад у воду. «Нє, ця завелика, — думає він, — спадатиме…» За мить ловить наступну й полегшено зітхає. Вилазить на берег, дістає шматок нагостреного кременя, аж тут риба сумно так йому й каже:

— Відпусти мене, воїне, я виконаю три твої бажання…

— Та мені б потрахатись, — каже він винувато, — щоб без наслідків…

— Ну то йди до неї, і все. Я влаштую.

— А не намахаєш? — недовірливо пита Дібішко-Бінес.

— От тобі хрест! — божиться риба.

— Який іще хрест? — дивується Дібішко-Бінес. І рибі настають гайки.

Я розплющую очі. Сказати, що в голові дзвенить, — нічого не сказати. Дзвенить в усьому тілі, мовби я — кришталева ваза, яку збираються купувати в маркеті, і грюкнули по ній чимось металевим, щоб перевірити, чи немає тріщин і ще якихось девіацій. Є. І тріщини, і девіації. Та все одно дзвенить. І це якось неправильно.

Мене торсає бортпровідниця.

— Доброго ранку, — говорю їй, хоч він і близько не добрий.

— Слава богу, — скрипить вона білосніжними зубами, — виходьте, молодий чоловік, уже Бориспіль…

— Виходь давай! — підгавкує за її спиною якесь мудило в костюмі. — Тебе вже десять минут будять!

Я зводжуся, б’юсь головою об багажний відсік і сповзаю назад у крісло.

— А Вєня де? — питаю в бортпровідниці.

— Який Вєня? — зітхає вона, беручи мене під руку, щоб витурити з автобуса.

— Той, що поруч зі мною їхав.

— Він, — каже бортпровідниця, — у Полтаві вийшов.

— Для чого? — питаю я.

— Для того, — тягне вона мене в прохід, — що в нього квиток був до Полтави.

— Щось не віриться…

— А мені, — крекче вона, — і не треба вірити. Краще звільніть салон і не затримуйте відправлення автобуса.

— Я допоможу, — зривається з місця мудило в костюмі, хапає мою другу руку, і вони вдвох виштовхують мене в двері, ніби старий, побитий міллю диван.

Я, правду кажучи, десь так себе й почуваю. За ідеєю, зараз мають прибігти галасливі дітлахи, пострибати по мені, а потім дістати сірники й підпалити. Але дітлахів на бориспільському паркінгу нема. Автобус рушає, обдавши мене димом. Лізу по телефон, щоб подзвонити Вєні й, нарешті, дізнатися, що все це в біса значить, проте моя рука так і зависає в повітрі.

Паркінгом прямує вона. У кедах, джинсах і білій сорочці. З наплічником. Такою я завжди нею марив. Підходить, цілує мої попечені алкоголем губи й шепоче на вухо: «Доброго ранку», — так, ніби ми з нею посеред цього паркінгу щойно прокинулись.

— Ходім, — каже й бере мене за руку.

— Куди? — не розумію я.

— Летимо в Таїланд…

— В Таїланд? — не вірю я. — Як так?

— А просто, — знизує вона плечима й тягне мене вбік терміналів.

2010–2012

Краків (Вілла Деціюша) — Харків — Київ

Голуб

Я стояв на лінійці, а в голову мені нереально припікало навіжене східне сонце. Здавалося, що воно на якогось біса спрямувало всі свої промені й усе своє тепло саме сюди, на майданчик моєї школи, а решта планети зараз перебуває на позаплановій профілактиці, тобто в повній темряві. Не в силах більше терпіти, я розгорнув шкільний альбом і поклав його собі на голову, ніби дах. Тієї ж миті до мене розвернувся мій класрук — учитель праці, Кузьмич — і спитав:

— Ти чо це?

— Чо це? — перепитав я.

— Ну це… — і він спорудив у себе над головою двома долонями подобу мого шкільного альбому.

— Трік-трак — я в домікє… — пояснив я.

За секунду Кузьмич безцеремонно конфіскував мій дах, і сонце почало діймати мене з новою силою.

— Кузьмич, — сказав я, — ви зірвали мені дах…

— Нічо, — поспішив заспокоїти мене він, — кончіцця лінєйка, я поставлю його на мєсто… І для надьожності приб’ю кількома шиферними гвоздіками…

Кузьмич зареготав, зареготав голосно й геть не в тему, бо наша довга й розпатлана директриса якраз викликала до мікрофона якогось депутата й активно показувала за його спиною, що ми, тобто учні, маємо аплодувати. Усім нам, звісно, депутат був до сраки, тож аплодувала тільки директриса, аплодувала беззвучно, ніби в старому телевізорі, в якому проблеми з регулятором звуку. А коли звук раптом з’явився, то це був пришелепуватий звук — іржав Кузьмич. Директриса вмить припинила аплодувати й спопелила Кузьмича вбивчим поглядом. Той осікся, випустив з рук мій дах, тобто шкільний альбом, а потім швидко присів за ним… Так швидко, що очко його підстрелених картатих штанів загрозливо рипнуло… Стоячи раком, Кузьмич приречено зазирнув собі між ноги, потім підібрав мій альбом і, прикриваючи ним свою неоковирну вчительську жопу, стрімголов пірнув між моїми однокласниками й підстрибом побіг до школи.

Депутат тим часом наполегливо постукав у мікрофон зігнутим пальцем, немов перед ним був не мікрофон, а двері в якесь невидиме помешкання, чиї невидимі жителі навідріз відмовлялися пускати всередину такого недоумка, як він. «Дорогіє випускнікі, — дико напружуючись, прочитав він зі складеного вчетверо папірця, — в етот памятний дєнь от вас навсєгда убєгаєт дєцтво і вас начінаєт прєслєдовать взрослая жисть…»

Сам не розуміючи чому, я забив на решту промови й почав мовчки повторювати цю чорну, довгу й неповоротку, наче танкер із нафтою, фразу… А депутат, судячи з його жестів, уже перейшов на експромт і почав бажати нам різну херню, яка мені особисто була зовсім непотрібна.

Коли ж депутат, нарешті, заткався, директриса й собі навіщось постукала в невидимі двері мікрофона, але її, ясна річ, теж нікуди не пустили. Є така категорія людей, яких ніколи, за жодних обставин, як би вони того не хотіли, нікуди не випустять й ніколи нікуди не впустять. Це, мабуть, стрьомно — жити в резервації, ні про що таке навіть не здогадуючись.

Так от, вона нагадала ім’я цього мудакуватого типа й те, що рік тому він щось там подарував нашій школі, що саме — я не розчув. По тому директриса витягла звідкись клітку й почала діставати з неї перепудженого білого голуба. Голуб задля годиться хотів був кілька разів її дзьобнути, але потім отямився, певно, побоюючись підчепити якусь заразу. Коротше, він притих і попустивсь. Директриса витягла його назовні й тицьнула депутатові в руки… Той розгублено крутив його в руках, не розуміючи, що з ним робити, з цим голубом, аж якоїсь миті мені здалося, що він просто збирається покласти його в кишеню брюк.

Голубу, схоже, теж здалося щось у цьому ж роді. Може, навіть щось страшніше й карколомніше. Тому він зібрався на силі й уже радикально виразив свій голуб’ячий протест проти цієї класової несправедливості. Простіше кажучи, він серонув депутатові прямо на костюм… Від несподіванки й образи депутат так сильно стис бідолашного птаха, що той розчепірив крила й роззявив дзьоб, віддалено нагадуючи фашистського орла-альбіноса, враженого церебральним паралічем.