Жесть, стр. 20

Тоді ти знаходиш турку, висипаєш у неї рештки кави, заливаєш водою й ставиш на газ. Доки кава вариться, оглядаєш поле бою, щоб зрозуміти, чим усе скінчилось: перемогою чи поразкою? Треба ж щось далі думати, ну там планувати щось… Народні гуляння чи день жалоби — залежно від обставин. І тут твій погляд зупиняється на портреті Сковороди. Тобі його подарувала знайома художниця. Сковорода там із птахами. Вони в нього на плечах, на голові, в руках. Словом, птахи з ним дружать. І він із ними. Нормальні птахи… Але є й нова деталь — через увесь портрет тягнеться напис, зроблений червоною помадою: «Мудак». І три крапки. Ти хочеш почухати макітру, але та віддає різким болем. Тоді ти пробуєш реставрувати хід подій. Кава якраз закипає. Ти переливаєш її в пивний кухоль і починаєш пити великими ковтками. П’єш спрагло, ніби хочеш когось із себе вигнати. Так робила твоя бабуся, коли на городі заливала водою нори набридливих кротів. Зараз ти пробуєш зробити щось схоже, от тільки нори твої, судячи з усього, віднедавна порожні.

Додому я повернувся майже поночі. Злий як пес. Виною тому була пара набридливих і катастрофічно нефартових німців — Мартін і Ульрих. Якщо довіряти схемам Канта чи вже кого там, мовляв, ніщо не береться нізвідки й не зникає безслідно, тобто якщо припустити, ніби фортуна має певний фіксований об’єм, то можна зрозуміти, як народжуються арабськими шейхами. Ними народжуються тому, що у світі існують лузери на зразок Мартіна й Ульриха. Лузери, які поводяться так, ніби фортуна дала клятву Гіппократа й тепер не має вибору, а завжди тебе лікуватиме, щойно ти нахитнешся зі східців цього життя, щось собі покалічивши. Вийшли вони на мене у вкрай дивний спосіб.

Діло було так. Я поліз в «Однокласники», щоб глянути на незворотні процеси старіння — пивні пузела, дітей, «деуланоси», тещ та інші блага, які життя підкидає після двадцяти п’яти порядним і не дуже мужикам, тим, що десять років гризли разом з тобою граніт науки. Аж раптом до мене в приваті відписався один із них. Виявилось, що він уже кілька років отирається в Гамбурзі, де невдовзі має одружитися з німкенею, вдвічі старшою за нього.

— Я чув, у тебе турбізнес, — написав він у чаті.

— Типу того, — мляво відповів я, вже жалкуючи, що виліз сюди.

— Слухай, я до тебе направлю двох фріців. Можна? Один — брат моєї дружини, а другий його кент.

— Та нє, — став відмазуватись я, — ми працюємо з групами, опт, так би мовити, два німці не катить. Давай більше, хоч би десяток.

— Ну де я тобі візьму десяток? Бери для початку пару, — торгувався той. — Вважай, що це дрібний опт. Нормальні фріци, непроблемні, при баблі.

— Ладно, — згодився я, — хай зв’яжуться, щось придумаю.

— Данке, чувак, — зрадів той. — Але пам’ятай: що нашим нормаль, то фріцу капут…

І, блін, як у воду дививсь.

Попри обіцяну нормальність, німці виявились натурально схиблені.

— Ти, головне, нічого не подумай, — пояснювали вони в переписці, — ми письменники. Нам потрібні пригоди, якісь цікаві пригоди в Україні.

— Що за пригоди? — не вдуплив я.

— Ну, щоб із нами в Україні сталося щось цікаве. Придумай щось. Головне, щоб нам нудно не було.

«Казяться з жиру», — подумав я й сказав, щоб приїздили.

— Яка така довідка? — питали німці в Борисполі під обмінником.

— Про походження ваших євро, — казала касирка.

— Що це значить? — зривався на фальцет Ульрих.

— Ну, де ви їх узяли, ці ваші євро? — касирка дивилась на них, мов на недоумків.

— Ми громадяни Євросоюзу! — казав Ульрих. — Невже ви думаєте, що в нас і досі марки?

— Я нічого не думаю, — відповідала касирка, — мені потрібна довідка.

— Ладно-ладно, — відтягував від віконця Ульри-ха Мартін, — охолонь, брат. Я, здається, розумію, в чому річ.

— І в чому ж? — кліпав очима Ульрих.

— Це все Гриша, це, мабуть, частина його плану, тобто наші пригоди…

— Ти гадаєш, Гриша спеціально підлаштував, щоб ми вже в аеропорту лишились без бабок?

— А чого б і ні? Нам же казали, він — профі.

— Ладно, — не йняв віри Ульрих, — зараз я, — і знову пішов до віконечка.

— Ви знаєте Гришу, так? Ви від Гриші? — з надією зиркав він на касирку.

З Борисполя до Києва таксюки довезли Мартіна й Ульриха за 50 євро. А на Харків, за моєю ж таки порадою, німці добирались плацкартом житомирського потяга, де під ранок програли провідникам у карти всю налічку, яка в них була. Мартін радив Ульриху попуститися й піти хоча б годинку поспати. Ульрих натомість, здійнявши кіпіш, розбудив піввагона, але все ж таки здобув право на реванш. Здобув і поставив новенький «Нікон». Карти випали хороші, та гра все одно не клеїлась. І тут німці зрозуміли, що наші махлюють, про що відразу ж і повідомили їм в ультимативній формі, тобто відмовились грати далі й зажадали своє бабло назад. Провідники виявили справжню українську гостинність, тобто не били, а висадили гостей під Харковом.

— Чуваки, ви ж від Гриші, да? — скиглив попущений Ульрих, коли його виштовхували з тамбура на порожній ранковий перон станції Ріпки.

— Сам ти Гриша… — незлостиво буркнув йому вслід один із провідників.

— Гріша, вір штеєн ін Рєпкі гєрум унд габен кайн гельд! — обурювався Мартін, наярюючи мені по телефону о восьмій ранку.

Це типу означало, що вони застрягли в якійсь невимовно-мальовничій задниці й грошей у них чортма. До Ріпок за німцями поїхав мій компаньйон Сєва. Ті сумно сиділи на своїх рюкзаках посеред перону.

— О, дивись, якийсь швуль… — буркнув Ульрих, розглядаючи Сєву, чия рожева сорочка майоріла, мов семафор.

— Німці? — спитав Сєва, підійшовши до них.

Ті лиш стомлено кивнули.

Допомігши німцям зняти бабло в одному з банків, Сєва поселив їх у готель «Металіст». Німці відіспались, ожили й повалили в центральну частину міста, де під вечір зняли в парку Горького двох стрьомних дівах, ну й повернулись до готелю.

А коли по обіді наступного дня Мартін і Ульрих прокинулись, то зрозуміли, що щось не так. Голови в них були квадратні, а в номері панував такий шарварок, ніби вони проспали кілька землетрусів. Своїх гаманців, телефонів, одягу, ба навіть взуття вони не знайшли. «А що, — думали дівахи, — німецьке взуття — найкраще у світі». Допивши рештки коньяку, ці ушльопки познімали з вікон гардини, закутались у них і, ніби двоє римлян у тогах, спустилися на ресепшен.

— А фен, хто платитиме за фен?! — питала покоївка, коли ми з Сєвою приїхали їх виручати.

— Скільки? — зітхнув я.

— Шо скільки?

— Скільки взяли?

— Один, — закліпала очима та, — на три скорості.

— А, — полегшено зітхнув я й поліз за гаманцем. За гардини теж довелось заплатити.

Відвізши німців до Сєви на хату, я поїхав до себе. Вдома висіло кілька богемних приятелів моєї. Стосунки з ними в мене були складні. Я їх не любив, вони мене теж, а на додачу боялися. Моя запрошувала їх, і вони влаштовували літературні читання, а потім довго сиділи й обсмоктували власну писанину, перетворивши мою вітальню на філософсько-літературний салон. Проблем у їхньому житті, власне кажучи, не було, якщо не брати до уваги тих, філософсько-літературних, які вони самі собі й вигадували. Я натомість був свято переконаний, що в житті письменника повинні бути справжні проблеми, ну там любовний трикутник, бідність, заслання, алкоголізм, цироз чи, на крайняк, Дантес. І, керуючись цим принципом, час від часу підкидав їм проблем.

Ідеш собі на кухню повз вітальню, щоб зварити каву, нікого не чіпаєш, аж раптом чуєш: