Жесть, стр. 19

«Я почув щось, що нагадувало маленький ядерний вибух, — розповідав Дизель. — І стало темно. Довелось іти в тамбур і заново вкручувати пробки». А коли Дизель зайшов на кухню, присвічуючи ручним ліхтариком, там усе ще літало пір’я. Так, ніби кілька секунд тому в цій кімнаті завершилась битва ангелів. Папуги ніде не було… Аж на другий день він, перебираючи крилами, як тюлень, виповз з-під холодильника. З того самого дня Дизель і почав звати його Монтьором.

Друга катастрофа з Монтьором сталася приблизно через рік. У гості до Дизеля прийшов його друг Філа. Прийшов не сам, а зі своїм худим, наче кістяк з музею природи, собайлом породи колі. Колі звали Коля. Коля перейшов Філі в спадок від батька, а оскільки з роботою у Філи були постійні напряги, то їв Коля не так уже й часто, до того ж не завжди те, що їдять собаки. І от коли Дизель і Філа сиділи в кімнаті перед теликом, сьорбаючи пиво й передивляючись минулорічний фінал NBA, Коля мирно собі дрімав у вітальні. Аж раптом туди на правах господаря залетів Монтьор. Після пригоди з електрикою він літав, ніби лайнер, що потрапив у зону турбулентності. Не вагаючись ані секунди й не чекаючи дозволу на посадку, Монтьор приземлився прямо на довге хавало Колі, мабуть, сприйнявши його за якусь екзотичну рослину або ікебану, такий той був худий. Приземлився й, нічого не підозрюючи, почав чистити своє заскубане пір’я. Коля тим часом розплющив ліве око й здивовано глянув на папугу. Тоді папуга перестав кублитись і собі зацікавлено зиркнув у велике збентежене око Колі. Схоже, у маленькій голові Монтьора ніяк не вкладалося, звідки в ікебани може взятися око, до того ж таке збентежене. Тому його пташиний мозок не вигадав нічого кращого, як дзьобнути… Дзьобнути з усієї сили. Коля заскавчав і з непритаманною для нього швидкістю клацнув зубами. Полетіло пір’я. На кілька секунд запала тиша. Посеред вітальні стояв Коля, незграбно розчепіривши свої худі кістляві лапи. Він кліпав пораненим оком. З одного боку його пащеки стирчав хвіст Монтьора, а з іншого — крутилась його голова. Здається, Коля не знав, що робити далі. Монтьор, мабуть, так само, хоч, зрештою, що такого він міг зробити. Урешті-решт він зібрався на силі й застрекотів, застрекотів так, ніби знайшов нові кросівки Дизеля й порвав їхні шнурки на тисячі найдрібніших шматочків. Дизель, ясна річ, ракетою вилетів у вітальню й спершу охрінів, побачивши такі невтішні розклади, а потім, замахнувшись пивною баклагою, вгатив нею Колю по хребту. Коля, ніби цирковий пес, якого все життя вчили балетних наворотів, високо підстрибнув у повітря, химерно розчепірив лапи, виплюнув Монтьора й завив, як навчальна сирена в день цивільної оборони. На цей позивний до вітальні вилетів Філа.

— Ти чо? — спитав він Дизеля й тицьнув на Колю.

— А він чо? — питанням на питання відповів Дизель і тицьнув на Монтьора, який лежав на спині за метр від Колі й перебирав у повітрі лапками, так, ніби пробував по ньому йти. Невідомо куди, правда. Схоже, Коля таки добряче прикусив йому голову.

— Та не їбе мене твоє оце! Ти на Колю глянь!.. Сраний папуга! — розлючений Філа стрибнув уперед і підняв ногу в дірявій шкарпетці, збираючись розчавити Монтьора.

Опустити ногу Філа не встиг, бо та сама пивна баклага, яка хвилину тому огріла Колю, грюкнула його в табло. Філа заточився, втратив рівновагу й упав на Колю. Коля знов примусив усіх поринути в напряжну атмосферу дня цивільної оборони. А потім Філа зірвавсь на ноги й, розгинаючись, заїхав Дизелеві головою в живіт. І пішов брат на брата…

2008

Харків

Просто

Ти розплющуєш очі й повільно приходиш до тями, так повільно-повільно, як весна на крижаний континент, бо не знаєш, що в ній, у цій тямі, відбувається. Про час узагалі пробуєш не думати, у просторі почуваєшся геть загублено. Його, почуття простору, загубити дуже легко, воно зникає враз і без жодних слідів. Ну от, приміром, пізно ввечері телефонує тобі якась твоя подружка.

— Слухай, — каже вона плаксиво, — предки вшились на курорт, а мені страшно засинати в порожній хаті.

«Ну що ж, — думаєш ти, — мене ніхто не любить, я… я, зрештою, теж нікого… А їй страшно, а зі мною не буде…»

Пензлюєш до неї. Потім ви до пізньої ночі п’єте колекційне віскі її батька й дивитесь радянського Вінні-Пуха. При тому вона п’є значно більше за тебе й близько третьої ночі стає така весела, що не побоялась би пройти голою перилами найвищого мосту, не те що заснути в порожній квартирі.

А ще за кілька хвилин вона засинає. З жінками це часом трапляється — такий собі передоз щастя, аварійна відключка, щоб не згоріли життєво важливі схеми. Якусь мить ти чекаєш, поки вона засне міцніше. Кролик тим часом уже встиг видати своє: «Що значить “я”? “Я” бувають різні!» — а Пух, навіть не намагаючись збагнути заморочки дідуся Фройда — куди йому з його тирсою, — починає натякати, що кролик — хтивий мудило, і наполегливо, ніби коп з ордером, вимагати, щоб той відчинив. Кролик попускається: інтелект інтелектом, а сила силою, мало що там у цього ведмедя в голові, крім тирси… раптом нітрогліцерин…

Потім ти обережно несеш її в ліжко, з цікавістю роздягаєш і закутуєш у ковдру, а сам, вимкнувши світло, лягаєш поруч. Ти довго-довго не можеш заснути. Тобі вже починає здаватися, що твоя свідомість — це якийсь софт на демо-версії: вона запросто може зробити так, щоб твоя рука почухала зараз твою ж таки сраку або щоб твої губи поцілували ось оце вушко, але взяти й зробити так, щоб ти заснув — дзуськи. Мов, вибач, камрад, усі складніші функції, зокрема й ця, будуть доступні аж після того, як ти забашляєш за ліцензійну версію, а то розсобачились тут, дикуни, у своїй Східній Європі… І автоматично спливає вікно господнього сайта — ну там розцінки, релізи нових версій… Але це, по ходу, не твій стиль, бо ти не звик понтуватись ліцензіями, тобі простіше щомісяця перевстановлювати демки.

Аж тут ти раптом відчуваєш, що треба відлити. Та якраз тоді, коли ти навпомацки пробуєш дістатися до клозету в чужій квартирі, відчуття простору й зникає. Ковзаючи ногами по підлозі, ніби на лижах, і випроставши вперед руки, ти повільно просуваєшся в потрібний бік. Але то тільки здається, що повільно і що в потрібний бік, бо насправді ти рухаєшся досить стрімко й хрін зна куди — ти збився з курсу, як корабель у Бермудах. А вже наступної миті ти з глухим звуком в’їжджаєш таблом у торець відчинених дверей. Тебе заносить наче як ліворуч, і ти врубаєшся в щось, що сягає тобі по пояс, а відразу після того тобі на ногу з гуркотом пада якась важка фігня. «С-с-с, бля-я…» Кілька секунд — і спалахує світло.

— Хто там? — чуєш ти її зляканий голос.

— Я…

— Що значить «я»? «Я» бувають різні! — вона обережно визирає з кімнати, тримаючи над головою вазонок.

Побачивши тебе, вона ставить вазонок на підлогу, сонно кліпає оченятами й пробує натягнути куцу футболку на трусики.

— Ой, — каже вона.

— Я відвернусь.

— Нє, не це… у тебе кров.

Потім вона заклеює тобі лоб пластирем і нервово зиркає на уламки розбитої праски:

— Куди це ти йшов?

— На кухню, — брешеш ти, — хотів води напитись.

— Правда? — питає вона сумно. — А не додому?

— Правда-правда, — киваєш ти.

— Наступного разу, — зітхає вона, — вмикай світло.

«Наступного разу?» — не розумієш ти, а вона тим часом вимикає світло, бере тебе за руку й веде до своєї кімнати. За пару секунд лунає глухий удар, а потім звук битого скла.

— Ну от, — зітхає вона, — вазонок…

«Ну от, — зітхаєш подумки й ти, — так і не відлив…»

Зараз орієнтирів теж нема. Ти лежиш посеред кухні на холодних кахлях. Поруч — сковорідка. Тихо й спокійно. Судячи з усього, ти вже в тилу, а лінія фронту пішла далеко-далеко вперед. Зводишся. Голова гуде, мов високовольтний трансформатор. Обмацуєш її. О! Щось нове — ближче до лоба височіє ґуля. Нівроку така.