Жесть, стр. 18
— Та ну, — мовила на те Анна-Марія, — це ж шоу-бізнес, я все розумію. Хуан Морено — це максимум форвард футбольного клубу, але аж ніяк не телезірка. А от Жан Рено…
Морено розвів руками, даючи зрозуміти, що вона має рацію.
Тим часом Анна-Марія чомусь розсміялася, та так голосно, що Хуан Морено зник, а на його місці з’явився «йог».
— О, — сказала Анна-Марія, — ти живий?
— Ну да, — відповів той.
— Як же ти вибрався? Вибач, я… коротше, зайшла до тебе й раптом заснула.
— А ти красива, — сказав їй навіщось «йог».
Анна-Марія не зрозуміла, до чого тут це, тож вирішила оглянути себе з ніг до голови, ніби хотіла переконатися, що вона й справді красива. Та, опустивши голову, вона зрозуміла, що сидить в плетеному кріслі, намертво примотана до нього скотчем…
Ближче до ночі Дімич почав впадати у відчай. Анни-Марії ніде не було, до того ж дико хотілось їсти, бо він нічого не їв з тієї самої миті, як Анна-Марія його поцілувала. Копійок йому не вистачало навіть на хліб, тому Дімич зважився на ризикований хід. Він зайшов у першу-ліпшу кафешку й сказав барменові:
— Братішка… бабла нема, а їсти хочеться. У мене є мобіла.
Бармен покрутив телефон у руках, кивнув і за кілька хвилин виніс Дімичу тарілку борщу.
— Оце все? — тихо спитав Дімич.
— А ти чого хотів? — огризнувся бармен. — Я ж твій телефон у касу не покладу!
Дімич узяв борщ і всівся за найдальший від бармена столик, розмірковуючи про те, що світ несправедливий, оскільки за цей телефон йому мали винести десь із три сотні тарілок борщу. Правда, якби Дімичу їх зараз винесли, він би все одно не знав, що з ними робити, хоч справедливість і перемогла б. Доки він їв, кафешка спорожніла. Підкріпившись, Дімич зрозумів, що його зараз переклинить. Його й справді переклинило. Роззирнувшись по кафешці й переконавшись, що він лишився сам, Дімич підійшов до бармена, схопив його за патли й кілька разів смачно грюкнув пикою об барну стійку. Здачу або телефон він не вимагав.
Цілу ніч Дімич просидів у якомусь парку, кутаючись у свою вітрівку й не відриваючи щоки від фотки Анни-Марії. А щойно небо почало сіріти, він знову відчув у грудях якусь незрозумілу вовтузню, звівся й пішов уперед, у той бік, який, як йому здавалось, і підказувала ця вовтузня.
Ішов він близько години, аж доки не опинився біля прекрасного театру, де й вирішив сісти перепочити. Дімич сів і почав роздивлятись довжелезний сірий панельний будинок навпроти. Погляд Дімича спинився на одному з балконів:
— Ого, бля…
На балконі, зачепившись ногами за перила, висів униз головою якийсь придурок. Дімич швидко вирахував поверх, прикинув, який це під’їзд, і перебіг вулицю. Двері до квартири придурка були прочинені. Дімич увійшов досередини й обережно зробив кілька м’яких кроків. А коли він спинився серед вітальні, з шафи несподівано вискочив той самий придурок, який кілька хвилин тому звисав із балкона, ніби яка сопля… Вискочив й спробував тицьнути Дімичу в пику ганчірку, що смерділа хімікатами… Після першої ж Дімичевої подачі він облишив цю марну затію й, змахнувши руками, затих на підлозі.
«Дивно якось», — знизав плечима Дімич і пішов на кухню глянути, чи нема там чого попоїсти…
2009
Харків
Батрахоміомахач
Я чогось дуже добре запам’ятав той день, коли в Дизеля на хаті з’явився Монтьор, його легендарний хвилястий папужка. Після трьох років спільного життя з Дизелем Монтьор виглядав дуже фігово, я б навіть сказав, що він узагалі ніяк не виглядав, якщо так можна говорити про хвилястого папугу, який зовні нагадує шматок пластиліну з кількома тицьнутими в нього пір’їнами. Якби в папуг були папужачі війни, я був би свято переконаний, що, перш ніж потрапити до Дизеля, Монтьор пройшов щонайменше кілька з них, при цьому не раз горів у танку й підривався на протипапужачих мінах, так він насправді галімо виглядав, цей Монтьор.
— От на фіга я тебе купив? — спитав Дизель у перший же вечір свого хвилястого папужку, який, не звертаючи на нього жодної уваги, сидів на холодильнику й пофігістично чистив дзьоб.
— От на фіга я його купив? — спитав Дизель удруге, цього разу вже мене.
— Ну… — знизав я плечима, — мабуть, тобі не вистачало тепла…
— А тепер мені типу вистачає… да? — буркнув Дизель. — Я навіть не знаю, мужик цей папуга чи баба.
— А це так важливо?
— Звісно, важливо! — майже обурено кивнув Дизель.
— Не розумію. Ти що, трахати його будеш?
Немов підтверджуючи своє бойове минуле й відчуваючи якусь засаду, хвилястий папужка з острахом зашкутильгав на інший бік холодильника.
— Збоченець, — гмукнув Дизель. — Спершу я хочу його якось назвати… А потім навчу говорити… Та як же я його назву, якщо не знаю, мужик він чи баба?
На кухні запала незручна мовчанка. Тоді я дістав трубу й набрав Зеленого, який вчився на ботаніка.
— Привіт, Зелений! — сказав я.
— Я зав’язав, — поспішив попередити мене Зелений. — Я цим більше не займаюсь.
— Розслабся, — так само поспішив заспокоїти його я. — Тут таке діло: ти знаєш, як визначити — папуга мужик чи баба?
— Шо? — не врубився Зелений.
— Шо, шо… У нас папуга, і нам треба знати, він мужик чи баба.
— Ви шо, трахати його будете? — спитав Зелений.
— Може… — замислено відповів я. — Та спочатку нам треба його назвати…
Я почув, як Зелений шурхотить якоюсь книжкою.
— Шо за папуга? — спитав він потому.
— Та ніби хвилястий… — невпевнено відповів я.
— Значить так, — сказав Зелений, — якщо це самиця… молода самиця, то коло ніздрів у неї повинна бути це… окантовка.
— Зелений?…
— Да.
— Ти там нормальний?
— Да… — якось невпевнено відповів Зелений.
— Де ти бачив у папуги ніздрі?
— Де, де… Так у книжці написано. А якщо написано «ніздрі» — значить, є ніздрі.
— О’кей, — змирився я. — А ще ми хочемо навчити його говорити. Як це робиться?
Зелений знов зашурхотів сторінками.
— Ні хуя не вийде, — мовив він за хвилину.
— Це ще чого?
— Тут написано, шо розмовляють тільки ті папуги, чиїми господарями є пенсіонери, інваліди, домогосподарки й самотні люди. Мов, у них багато вільного часу, шоб навчити папугу говорити. А про таких дебілів, як ви, там нічо не написано…
І Зелений кинув слухавку. Словом, того вечора хвилястого папужку ми так і не назвали. Хоч уже за кілька хвилин сталася подія, яка кардинально вплинула на всю його подальшу долю та ще й спонукала наректи його Монтьором…
— О, придумав! — сказав Дизель. — Я буду з ним гратись.
Потому він витяг зі своєї лівої кросівки шнурок, кілька секунд покрутив його в руках і несподівано хвицьнув ним папугу. Папуга обурено розчепірив крила й щось крякнув. Я на той час фігово тямив на папугах, але підсвідомо відчув, що крякнув він щось недобре. Дизель хвицьнув папугу вдруге. Папуга крякнув голосніше.
— Що ти в хріна робиш? — спитав я Дизеля.
— Граюсь, — пояснив той. — От дивись. Цей папуга птах… Так?…
На мить я перестав ловити хід його думок.
— А цей шнурок, — продовжив Дизель, — цей шнурок… він схожий на довгого черв’яка… А всі птахи, по ходу, мають любити черв’яків, — по цих словах Дизель утретє хвицьнув папугу.
Папуга видав щось на зразок бойового кличу — схоже, у нього впала планка і він знову відчув себе на війні. Бо вже наступної миті видрав шнурок у Дизеля з рук, перелетів на шафу й почав несамовито шарпати його своїм гострим дзьобом.
— Пиздець, — сказав Дизель. — Який він нервовий…
— Або вона…
— Тоді істєрічка…
У ту мить Дизель навіть не підозрював, що завдав птахові реальної психічної травми, бо кілька наступних місяців його хвилястий папужка фігачив на шмаття геть усе, що хоч трохи нагадувало шнурки… Це був терор. Дизель не міг залишати на видному місці кросівки. Його хвилястий терорист повідгризав усі шнурівки від фіранок, попсував усі колекційні вимпели, перегриз усі мотузки, на яких висіли фотки… І врешті-решт… коли нічого схожого на черв’яків не лишилось, хвилястий папужка остаточно загнався… У Дизелевій хаті йшла тоді перебудова… Лампочка в його кухні висіла на тоненькому дроті, і папуга… Він…