Жесть, стр. 17

Зі шкільного курсу фізики він пригадав, що двоє людей на відстані одного метра притягуються одне до одного із силою, яка дорівнює вазі десь так 0,00003 грама. Інформація ця була геть зайва, проте цікава. Саме тому він її й запам’ятав. Що робити далі, Дімич не знав, тому розбудив молодшого брата. Стосунки їхніх батьків з природою були дивні. Природа, напевно, їх не любила. Тому повелась по-жлобськи, внаслідок чого недалекий Дімич мав гарне тіло й десять разів тис 140-кілограмову штангу, а його брат-вундеркінд натомість важив у свої п’ятнадцять десь так 40 кг разом з одягом і рюкзаком.

— Слухай, — сказав йому Дімич, — тут таке діло. Це правда, що двоє людей притягують одне одного на відстані метра з силою, що дорівнює вазі 0,00003 грама?

— Дихни, — попросив брат.

Дімич дихнув. Брат здивовано протер очі:

— Ну да… правда…

— Слухай, а порахуй мені, з якою приблизно силою я можу притягуватись до людини в Києві?

— Жартуєш?

— Нє, — похитав головою Дімич. — Зараз котра година?

— П’ята, — відповів брат.

— Ну от. А що я завжди роблю в такий час?

— Ну спиш…

— Правильно. То чому я замість того, щоб спати, повинен зараз жартувати?

— Тобто ти й зараз спиш?

Дімич зрозумів непереконливість своїх доводів, тому вирішив здатись.

— Да, я сплю і ти спиш, але все одно порахуй…

Брат виліз із ліжка, знайшов на столі калькулятор і за півхвилини видав йому цифру.

— 0,0000000000625 грама.

— Це добре, — кивнув Дімич, розуміючи, що між ним і Анною-Марією все ж таки існує бодай якийсь зв’язок.

— А на хріна тобі це? — спитав брат.

— Та так, — зітхнув Дімич. — Просто цікаво, з якою силою я притягуюсь до однієї людинки в Києві.

— А тебе не колише, що тих людинок у Києві кілька мільйонів?

Ця звістка була для Дімича справжнім холодним душем.

— Спи давай, бо зараз як дам… дистрофан малий, — тільки й буркнув він.

Перемагаючи біль у голові, Дімич думав про своє… «Якщо сила тяжіння все ж таки існує, то мені треба придумати, як зробити так, щоб я притягувався саме до Анни-Марії». І тут його знов занесло в шкільну програму. Він раптом згадав, як фізик показував один дослід. Він тер паличку, а потім до неї липли крихітні шматочки паперу. Плекаючи божевільну надію, Дімич відкрив шафу, дістав звідти шкільний альбом за дев’ятий клас і вийняв фотку Анни-Марії. Потім він потерся об неї щокою й на кілька хвилин застиг, відчуваючи, як у нього в грудях, десь ліворуч, вовтузиться щось, вовтузиться і тягне його вперед. Його брат тим часом навіть не думав спати, визираючи в щілинку з-під ковдри й чекаючи, що Дімич ось-ось почне дрочити.

Ранкове київське повітря нагадувало воду. Воно затікало під одяг і огортало своїми холодними молекулами все тіло, змушуючи його вкриватись гусячою шкірою. Анна-Марія пленталась незнайомою вулицею, гадки не маючи, з якого боку в цьому місті встає сонце. Вона пленталась, і було в неї якесь дивне передчуття, ніби невдовзі має статися щось таке, що докорінно змінить усе її життя, а коли й не змінить, то принаймні дозволить їй усе розставити на полички й назвати речі своїми іменами, дозволить узяти й описати все те, що зараз коїться в неї в душі, простими й зрозумілими словами, так, як це робив мій знайомий електрик, про чиє існування Анна-Марія, ясна річ, навіть не підозрювала.

Те, що вона побачила, була якась химерія. З одного боку від неї у ранковому мареві стояв розкішний театр, а з другого — сіра обшарпана панельна багатоповерхівка. Проте Анну-Марію вразив зовсім не цей, незвичний для центру столиці, контраст. Її вразив чоловік, котрий висів униз головою з балкона, зачепившись зігнутими в колінах ногами за перила.

— Привіт, — гукнув їй він і радісно замахав руками.

— Привіт… — розгублено відповіла Анна-Марія.

— Я йог.

— А я Анна-Марія.

— Слухай, — сказав «йог», — тут таке діло… я оце тренуюсь, а сьодні щось не розрахував із часом і тепер не можу вилізти назад. Ти не могла б мені помогти?

— Я? — перепитала Анна-Марія, хоч на порожній вулиці, крім неї, нікого не було.

— Ну да, — замахав руками «йог», — ти, бо я так довго не провишу, а вилізти назад не теє… заслаб. Витягни мене, а я пригощу тебе чаєм… Другий під’їзд із двору, восьмий поверх, квартира сімдесят шість.

— А двері? — не повірила Анна-Марія.

— Двері в мене відчинені — я ж йог!

І Анна-Марія задріботіла через дорогу, швидко знайшла потрібний під’їзд, швидко піднялась на потрібний поверх і, вагаючись, застигла перед потрібними дверима.

— Ладно, — видихнула вона й зайшла всередину.

Та не встигла Анна-Марія зробити й двох кроків, як на неї впала якась дивна хвиля сну. Така лагідна й невідпорна, що пручатися було годі. Засинаючи, вона дуже переймалася тим, що ось так бере й засинає, а той йог зараз зірветься з балкона, й від нього мокрого місця не лишиться, а потім приїде міліція і знайде її тут сплячою в коридорі, без документів… із засмоктаною вівцею, «єжовими» трусиками й гривнями, яких залишилось цілих дві…

Прогріте пообіднє київське повітря нагадувало тепле залізо тренажерних залів. Запах був рідний, тому Дімич не відчував у цьому чужому для себе місті жодного дискомфорту. Спустившись ескалатором, він зупинився серед вокзальної зали, витяг із кишені джинсів фотку Анни-Марії й потерся об неї щокою. Дивно, проте в грудях йому було тихо, ніби на дні водосховища, вкритого кригою. Він потерся об фотографію вдруге — знов жодного наслідку. Під час третьої спроби до Дімича підійшов патруль.

— День добрий, — сказав один з міліціянтів. — А що це ви робите?

— Я, — чесно відповів Дімич, — трусь щокою об фотку.

Аби ніхто не сумнівався, Дімич показав міліціянтам фото Анни-Марії. Ті здивоваво перезирнулись:

— Пройдіть із нами…

— Це навіщо? — не зрозумів Дімич.

— У нас місячник… місячник боротьби з наркоманією.

Тягнучи Дімича до каптьорки, патруль по дорозі забрав іще одного чувака, після чого Дімич трохи заспокоївся.

«За статистикою, — думав він, — кожна друга молода людина має при собі психотропні речовини. Нас зараз двоє… У мене нічого такого нема, тож воно має бути в того чувака. Значить, мене без проблем відпустять».

Зрештою, так воно й сталося. Проте на цьому проблеми з київською міліцією в Дімича не кінчились. Вийшовши з каптьорки, він побрів навмання, свято переконаний, що його веде вперед сила тертя щокою об фотку. Так він знайшов трамвайне коло й зайшов у перший-ліпший трамвай. У трамваї став на задній площадці й притулився лобом до скла, відчуваючи на собі кожну вибоїнку цього заклопотаного міста.

Із задуми Дімича вивело те, що хтось зачепив його рукою по задниці. У таких ситуаціях Дімич, на відміну від усіх інших ситуацій, думав майже блискавично, і зараз його думка виглядала приблизно так: «мене-лапав-гей-ні-не-їздять-геї-в-трамваях-фак-гроші-всі-гроші-були-в-задній-кишені-фак-і-фотка-анни-марії…» Дімич різко обернувся, щоб тут-таки й порішити свого кривдника, проте спантеличено застиг на місці — позад нього не було нікого, крім двох міліціянтів… Дімич ледь не бовкнув: «Віддайте мою фотку й мої гроші!» — але вчасно прикусив язика.

Вийшов він на тій самій зупинці, що й міліціонери, але через інші двері. Пройшовши за ними кількасот метрів, Дімич побачив, як ті поділили його гроші, а потім викинули у смітник чеки, що були серед купюр, а також фотку Анни-Марії. За мить фотка знов була в Дімича, і все стало чудово, коли не зважати на те, що в кишені в нього лишилось усього кілька дрібних монет і мобіла з порожнім рахунком. Так він і тинявся Києвом, час від часу тручись щокою об фотку Анни-Марії й дослухаючись, що коїться в грудях, ліворуч…

Анна-Марія розплющила очі. Вона сиділа за столом на якійсь обшарпаній кухні. Навпроти неї сидів Хуан Морено, проте Анну-Марію це якось майже не схвилювало.

— Вибач, — сказав Морено ламаною українською, — вибач за такий лаж із моїм псевдо…