Жесть, стр. 16
— Діти, — сказала після завершення урочистостей Клавдія Митрофанівна, їхня класуха, — а зараз мені треба з вами поговорити, у класі бажано…
В Анни-Марії тьохнуло серце… Її однокласники, що вже збиралися йти бухати, обламались і, ніби на розстріл, повільно поплентались за класухою.
У класі вона зробила поважну міну, поправила окуляри, потім хімію, з якою ходила ще тоді, коли вчила батьків своїх теперішніх учнів.
— Дорогі одинадцятикласники, — мовила вона, — у мене є до вас одна не… неприємна розмова…
Усі насупились.
— Точніше, не розмова, а питання… Чи ви не знаєте, бува, хто це закрив у жіночій убиральні Владіміра Лєксандрча…
— Я! Це я!.. — сам не тямлячи для чого, загорлав Дімич і дико зареготав. Від природи Дімич був простий чувак — спершу він щось робив, а вже потім думав… Хоч думав він досить рідко.
— А тоді розбив йому голову й зв’язав… — завершила класуха.
У Дімича відпала щелепа.
Клас теж спочатку примовк, а потім заржав і заулюлюкав так навіжено, ніби це був не клас, а палата п’ятнадцятої психлікарні. Дімич і собі навіщось заулюлюкав, проте класуха з усього маху довбонула по столу «Кобзарем». Усі примовкли. Останнім примовк, ясна річ, Дімич.
— Усі вільні, — сказала класуха, — а ти залишся… — вона тицьнула пальцем на Дімича.
Анна-Марія вже майже годину тупцяла довкола старої яблуні, з якої раз у раз падало жовте скручене від спеки листя. Теплий сухий вітер бавився її волоссям, проте невдовзі обламався й ущух, так, ніби Господь вимкнув кондиціонер, буркнувши собі під носа: годі з них, облізуть…
І ось, нарешті, з облущених дверей школи, тримаючи руки в кишенях і дивлячись кудись під ноги, вивалив Дімич… Він так і не зрозумів, чому йому погрожували міліцією й за що обіцяли завалити насилу вимучений трієчний атестат, чому ніхто навіть чути не хотів, що він пожартував, і чому той підар Лєксандрч тільки тупо розводив руками й не міг сказати, що це насправді не він, не Дімич… Бо, самі посудіть, якби Дімич схотів зробити падлянку Лєксандрчу, то хіба б це було так? Він би таки напружився і вигадав би щось куди чумовіше, ніж просто довбонути фізрука по голові, зв’язати дівчачими бантами й кинути в жіночу вбиральню… Та й звідки в мене дівчачі банти? Хоч… ладно… банти це ще якось так… але ж вони, блядь, салатового кольору, а я цей салатовий колір терпіти не можу…
Тут слід сказати, що в світлому дитинстві Дімич жив у бабусі, яка за всі пустощі лупасила його мокрим рушником. Салатового кольору, ясна річ. Найбільше йому дісталось у третьому класі, коли він спалив у духовці бабчину перуку. Тоді бабця миттю кинулась до ванної, намочила рушник і почала ганяти Дімича по кухні, а той намагався сховатись під стіл. Але в ту мить, коли бабчин рушник боляче заїхав йому по вуху, Дімич раптом подумав… А хулі вона… — подумав Дімич, — так же і вбити можна… через якусь там перуку… І тоді Дімич знайшов під столом віник, виліз і почав відбиватись. Бабуся ледь не сказилась і запрацювала з потрійною швидкістю, проте вік давався взнаки, і невдовзі Дімич перейшов у контрнаступ. Долю битви вирішило те, що одним із влучних ударів Дімич збив бабусині окуляри, без яких та майже нічого не бачила. Загартована піонерськими таборами й будзагонами, вона сяк-так навмання відмахувалась, але Дімич таки загнав її на балкон, звідки не випускав аж до вечора, доки не повернувся дідусь. Наступного дня його депортували до батьків…
Коли Дімич спустився зі сходів, Анна-Марія швидко пішла назустріч. Дімич помітив її здалеку й ніяково роззирнувся. Анна-Марія наблизилась до нього майже впритул, пильно глянула йому в очі, а потім несподівано притягла до себе за спортивний куртяк і поцілувала. За мить вона відштовхнула Дімича від себе, ще раз глянула йому в очі й глибоко зітхнула:
— Дякую тобі, Дімич…
Розвернулась і пішла геть. А Дімич так і залишивсь стовбичити, тримаючись пальцями за губи…
На дискотеку того вечора Анна-Марія не прийшла. Певно, не варто казати, як на неї там чекав Дімич…
Члени всіх радикальних партій світу нервово курили б на балконах своїх явочних квартир і добивали б запаси алкоголю, якби їм довелося почути про радикальність шістнадцятирічної дівчини в картатій спідничці із рюкзаком у вигляді засмоктаної вівці. Додому Анні-Марії повертатися аж ніяк не хотілось, тому в одному з прилеглих до школи парків вона розбила об лавочку свою копилку, засипала у вівцю кілька жмень металевих одногривеників і рушила на Південний вокзал. Її вчинок нагадував життєву й професійну філософію одного мого знайомого електрика. Життя, — казав він, — воно не любить невизначеності й двозначних ситуацій, тому з невизначених ситуацій слід завжди робити визначені, а з двозначних — однозначні. Сам він так і робив. Якщо він не міг допетрати, який саме дріт тримає в руках, то перерізав його, а потім діставав сигарету, закурював і чекав, доки йому не починали дзвонити на мобільник, матюкаючись, мовляв, там і там зникло світло. Тоді він задоволено гасив сигарету, скручував дріт назад і робив помітку в своєму блокноті: п’ятий дріт знизу — жіночий клозет на третьому поверсі. Так він робив аж доти, доки фірма не послала його провести профілактичний огляд кіноконцертної зали «Україна». Про те, що нагорі, тобто в самій залі, відбувався з’їзд якоїсь сратої партії, мого друга електрика, ясна річ, ніхто не попередив. І от він порпався у величезному щитку, аж доки не натрапив на дивний вимикач. Що ним вмикається й що вимикається — годі було збагнути, тому він дістав з кишені записника й вимкнув рубильник. За хвилину йому передзвонили — зі слухавки лунали партійні мати й погрози. Зрозумівши претензії, електрик увімкнув рубильник і записав у своєму блокноті: світло в залі. Щоправда, писав він те дарма, бо за кілька годин вилетів з роботи.
Щось подібне утнула й Анна-Марія. «Додому мені не хочеться, — міркувала вона. — А чого ж мені хочеться? Мені хочеться опинитись якомога далі звідси».
— Можна мені квиток? — попрохала вона касирку на вокзалі.
— Куди? — спитала касирка.
— На шістдесят сім гривень, — знизала плечима Анна-Марія, — тільки швидше й кудись подалі.
Так вона й опинилась у роздовбаному плацкарті до Києва, маючи при собі в нутрі засмоктаної овечки «єжові» трусики, мобілу та вісім гривень, що залишились на здачу.
Повертаючись пізно ввечері з дискотеки, Дімич помітив біля свого під’їзду ментівський бобик. З нього саме вилазив дільничний, а довкола машини, накульгуючи, метушилася мама Анни-Марії.
— Гадина така! — лаялась вона. — Сказала, що їде в Київ, їде назавжди й більше ніколи не вернеться! І телефон вимкнула! Чи ж я на таке заслужила, чи ж я їй щось зробила! Я ж її народила, я ж її виховала…
І Дімича на мить клемонуло. «Гадина така», — повільно думав він, — це, мабуть, про Анну-Марію. А про кого ж іще? Не про дядька ж Макса — це точно. Бо він «урод»… Саме так кричала матуся Анни-Марії, коли той вертався додому напідпитку. «Значить, — думав Дімич, — Анна-Марія поїхала в Київ, дуже-дуже далеко поїхала й не хоче повертатись. Це все пояснює… Ну не все… а те, чому її не було на дискотеці». На мить Дімич перестав хвилюватися, радий, що тепер він знає, чому Анни-Марії не було на танцях. Проте вже за кілька хвилин сказав сам собі: «Стоп! А чого це вона поїхала в Київ?» Питання було надскладне, тож Дімич думав про це ледь не до самого ранку. І те, до чого він додумався, — було жахливе.
— В усьому винен я… — прошепотів він, сонно кліпаючи очима. — Це ж очевидно… Вона мене поцілувала… Вона мене поцілувала, і їй стало соромно, що вона поцілувала мене, дурка, і тому вона вирішила втекти до Києва, і я, по ходу, в усьому винен, в усіх цих розкладах винен тільки я… Ну да, а хто ж іще? Голова в Дімича розвалювалась на шматки, бо він не звик так багато думати. Він у всьому винен, отже, він і має все розхльобувати…
Тому він сів на підлогу й знов став думати. Думав логічно, як вчив їх воєнрук, використовуючи весь свій багаж знань.