Жесть, стр. 15

З пошаною, Стася

2010–2012

Харків — Краків (Вілла Деціюша) — Київ

Фізика

Правду кажучи, матуся виховувала Анну-Марію на манір старої ревної пуританки. Сама вона, матуся тобто, була висока й худюща, як викинута на смітник офісна ікебана, вдягалась просто й скромно, ніколи не носила прикрас, не користувалась косметикою. Вона навіть чути не хотіла про походи Анни-Марії на дискотеки, а всіх її подружок, що, починаючи з шостого класу, носили лосини й штукатурились дешевою косметикою, охрестила «прошмандовками» і, як могла, обмежувала з ними спілкування свого сонечка. Від справжніх пуритан маму Анни-Марії відрізняло тільки одне: ті більшу частину часу присвячували молитвам, а вона — маленькому чорно-білому телевізору «Електрон».

Переломний момент у спілкуванні Анни-Марії зі своєю мамою настав тоді, коли дівчина закінчувала одинадцятий клас — точніше, вранці перед останнім дзвоником. Того дня Анна-Марія прокинулась без будильника і ще деякий час валялася в ліжку, поглядаючи на плакат із Жаном Рено. У свою чергу, Жан Рено якось сумно й хитрувато мружився вбік Анни-Марії, певно, намагаючись порахувати крихітні паротяжки на її піжамі. За мить увімкнулось радіо, що служило Анні-Марії замість будильника. Ішла передача «Цікаві факти». Ведучий якраз пояснював, що котів тягне до мишей тільки через те, що в них є сірка, конче потрібна котам, аби в них не випадала шерсть. Потім якийсь співачок проспівав баладу про любов, а потім в ефірі знову з’явились «Цікаві факти». «Чи знаєте ви, — спитав ведучий, — що Жан Рено народився в Касабланці, а звати його насправді не Жан Рено, а Хуан Морено?» Почувши таке, Анна-Марія враз забула і про котів, і про мишей, і про любов — вона ображено закліпала оченятами, почуваючись обманутою й розчарованою. Розчарування було таке чисте й тонке, ніби вона провалилась глибоко в дитинство, де їй доводилось нетерпляче чекати власного дня народження, сподіваючись, що їй ось-ось подарують омріяну Барбі, а натомість вона отримувала від матінки зубну щітку нового покоління.

Такою от розчарованою Анна-Марія і з’явилась на кухні. Матінка, як і більшість жінок її віку, із самого ранку мала хріновий настрій, тому почала якусь дивну розмову.

— Знаєш, Аню, — сказала вона, — я вже кілька разів бачила, як уранці тебе під під’їздом чекає цей… як його… Дімич… А потім ти віддаєш йому свій рюкзак, і він його несе!

— Ну так, — не зовсім зрозуміла Анна-Марія, — а що ще можна робити з рюкзаком?

— Яка ж ти наївна…

Ошелешена Анна-Марія навіть їсти перестала, чекаючи, що зараз мама розповість, що ще її приятель може робити з рюкзаком, крім того, що носити.

— Сьодні він носить твій рюкзак, а завтра, дивись, затягне в ліжко…

— У нього нема ліжка, — знизала плечима Анна-Марія, — в нього розкладачка.

Матуся аж руками змахнула, так, ніби отримала в щелепу від якогось невидимого боксера.

— Ти була в нього вдома?

— Так, — кивнула Анна-Марія.

— І він тебе… теє…

— Ні… — заперечно похитала головою вона. — А що?…

— Ніякого сексу до весілля! Ніякого сексу! — скрикнула матуся і зірвалася зі стільця. — Ми з твоїм папою… ми з ним до весілля навіть не спали поруч! І ніхто б нас не змусив цього зробити!.. — дедалі дужче розпалювалась вона, аж Анні-Марії почало здаватися, що її старі ненавиділи одне одного до весілля.

— Та й після весілля… — навіщось буркнула Анна-Марія.

— Що? — видихнула матуся. — Що ти там бурчиш?

— Кажу, враження таке, ніби ви спали разом один-єдиний раз… та й то тоді, як зачали мене…

— Хамка-а-а! — матуся схопила зі столу чашку й щосили пожбурила її на підлогу. Як на зло, чашка влучила прямісінько по пальцях матусиної лівої ноги, взутої у в’єтнамку. — Ай!.. Це все через тебе!..

За мить квартира мала обернутися на земний філіал пекла з повним циклом виробництва, тому Анна-Марія вирішила якомога швидше драпати. Вона шаснула до своєї кімнати, миттю скинула піжаму, вбралася, запхала в рюкзачок у формі вівці копилку й непомітно вислизнула, кинувши презирливий погляд на Хуана Морено. Матуся, яка стовбичила тепер у ванні, тримаючи ногу під цівкою холодної води, нічого не встигла навіть помітити.

Крокуючи вулицею вбік школи, Анна-Марія була задоволена життям, проте тривало це всього хвилин п’ять. Потому Анна-Марія зрозуміла, що поспішна втеча з хати зіграла з нею злий жарт. Якби на її місці опинилась багатодітна сім’я, то вона б, певно, забула вдома свого найдебільнішого нащадка, натомість в Анни-Марії була інша проблема. Вона нашвидкуруч вдягла трусики, які вже встигла охрестити «єжовими». Трусики ці, за великим рахунком, були дуже симпатичні, з усілякими рюшечками й таким іншим, словом, усе як належить, якби одного разу Анна-Марія не припекла праскою кілька швів, що відтоді нестерпно муляли під час ходьби. Повертатися додому було не найкращою затією. Матуся Анни-Марії весь час ходила б за нею назирці, й перевдягти трусики непомітно навряд чи вдалося б. А якби мама помітила такий маневр своєї донечки, то неодмінно охрестила б її «прошмандовкою», котра збирається втратити цноту під час останнього дзвоника. Тож Анна-Марія вирішила терпіти.

Терпіння їй вистачило на цілу годину, після чого «єжові» трусики остаточно дістали свою горопашну власницю. Тому Анна-Марія вибралася з юрби однокласників, що стовбичили на лінійці, слухаючи занудні промови педагогів, і попрямувала до школи. Опинившись у школі, дівчина поспішила до жіночої вбиральні. Двері вбиральні були відчинені, а на місці ручки зяяв отвір, завбільшки з чималу монету. У вбиральні було порожньо, тому дівчина, не заходячи до кабінки, просто причинила двері, полізла під спідничку й одним рухом стягнула з себе «єжові» трусики. Відчуваючи блаженну полегкість, Анна-Марія кілька секунд розглядала себе в дзеркало, так і продовжуючи тримати трусики в руці. Аж раптом у коридорі по-зрадницькому рипнув паркет. Дівча зиркнуло на двері й помітило, як у дірці щось промайнуло, а вже за секунду там закліпало чиєсь допитливе око.

Анна-Марія безцеремонно сунула трусики в сумочку й, ніби не звертаючи на око жодної уваги, підійшла до рукомийника. Там вона вдала, що збирається мити руки, й кілька разів глибоко нахилилась до дзеркала, немовби розглядаючи щось на своєму милому личку, так, що куца спідничка її шкільної форми оголила ноги ледь не по самі сіднички. Паркет за дверима ще раз по-зрадницькому рипнув. А вже наступної миті Анна-Марія різко повернулась і, на манір американського морського піхотинця, смачно заїхала сандалією в двері. Двері розчахнулися й вдарились об щось велике. Тим великим був не хто інший, як Владімір Лєксандрч, шкільний фізрук. Зараз він лежав на підлозі, хапаючи ротом повітря й прокручуючи в голові останні кадри, що їх устиг побачити… Ось Анна-Марія нахиляється до дзеркала, й він майже бачить її сіднички, ось вона повернулась, стрімко скинула ніжку вгору, так, що він аж… і тут вибух… вибух… ніби народилась нова галактика, чим і можна пояснити появу численних зірок і комет, які тепер кружляли перед Владіміром Лєксандрчем. Таке в його житті було тільки раз, колись давно-давно, класі в десятому, коли він був не Владіміром Лєксандрчем, а просто собі Вованом Косим. Тоді він бухнув і поліз під атракціон у луна-парку. Атракціон називався «Ромашка», хоч ромашку не нагадував навіть віддалено. Та й як може нагадувати ромашку високий стовп із закріпленим на ньому колесом, до якого в свою чергу на довгих ланцюгах кріпляться пластикові сидіння? Одне слово, саме таким от сидінням Вовану й заїхало по балді…

Побачивши фізрука, Анна-Марія закусила нижню губку… Вона трохи подумала, взяла Владіміра Лєксандрча за ногу й сяк-так затягла до вбиральні, ніби забиту на полюванні тварюку. Потім схопила його за руку і, впершись ногою в протилежну стіну, перевернула тушу фізрука на живіт. За мить дівча розпустило волосся й двома знятими бантами зв’язало Лєксандрчу руки за спиною. Той застогнав і почав звиватись, ніби який велетенський слимак. Тоді Ан-на-Марія добряче копнула фізрука по ребрах, вийшла з убиральні, зачинила за собою двері й повернулась на лінійку з якимось дивним відчуттям легкості.