Жесть, стр. 12

Мене звати Стася.

Якщо вірити батькам, то до шести років з хвостиком я була цілком нормальна. Хоча… Крім мене, у сім’ї ще двоє дітей. Я — середульша. Тому хтозна, чи мали батьки час особливо до мене приглядатись. Мабуть, не дуже. Бо середульша — це ні сюди ні туди. Тобто ти не молодша, але й не старша. Ні риба ні м’ясо, так би мовити…

Отже, у тому, що на перший дзвоник мене відправили саму, не було нічого дивного. Пов’язали красиві банти, тицьнули в руки мітлу з жоржин, а де школа — я вже й сама давно знала. Про те, що сталося за годину, я, з вашого дозволу, розкажу від третьої особи. Мені так краще. Та й вийде правдивіше. Чому саме так, вам уже, сподіваюсь, пояснив професор Бріль.

А діло було так…

Стася щосили калатає шкільним дзвоником, сидячи на плечі здорованя-одинадцятикласника, який має обійти з нею таке собі коло пошани. І чим менша відстань лишається до підстаркуватої директриси, тим глибше Стася впадає в якийсь недитячий транс, вибрикуючи ногами так завзято, ніби в неї вселились першовересневі духи знання, котрі знають те, чого не знає ніхто. І от тепер Стася не знає, що із цим знанням робити.

Тримати її старшокласникові стає дедалі важче. Калатання натомість набува дивовижного ритму, немов рукою малої і справді керують прозорі й водночас мутні, як поліетиленові пакети, духи. Воно заповзає здорованеві в мізки, витискаючи звідти геть усе, ніби омон демонстрантів з майдану. Якоїсь миті він навіть розуміє, що рухається в такт із цим калатанням. Усе навколо перестає існувати. Одне-єдине, що продовжує пов’язувати чувака з реаліті-шоу — це задоволене табло директриси і Стася, яку просто розриває зсередини. На частку секунди він заплющує очі, і саме в ту хвилину в його голові зринає якась нова, дуже самотня нота… Лунає вона глухо й переконливо — «хуяк». Одразу після цього калатання йде на спад, а за мить узагалі вщухає, так, ніби його ніколи й не було. У голові здорованя народжується недобрий здогад. Він повільно приходить до тями, і недобрий здогад підтверджується. Руками він тримає порожнечу. Тоді він так само повільно озирається через плече й бачить Стасю, яка лежить у карколомній позі, міцно, ніби боєць гранату, стискаючи в руці дзвоник. На шкільне подвір’я заповзає зловісна тиша. Чувак заплющує очі, тепер уже точно розуміючи, що свято знань закінчилось… принаймні для нього. «Ну, і для цієї дуркуватої малої, — думає він, — бо хер чи вона вижила…» Прифігіла юрба починає потроху гудіти. Одинадцятикласник уже уявляє собі, як його спершу запльовують, потім топчуть ногами й урешті-решт добивають дзвоником… як його мізки, мов хамелеон, зливаються із сірим і гарячим вересневим асфальтом. І ніби на підтвердження, дзвоник дзенькає. «Ну от, — приречено думає здоровань, — капець малій… конвульсії». Аж раптом хтось хапає його за штанину. Одинадцятикласник розплющує очі. Там, знизу, похитуючись, але міцно тримаючись за його штанину, стоїть і дивиться вгору мала.

— Ей, — каже вона, — руку давай. Я сама на тебе не злізу. Оно який здоровий… — і дзенькає дзвоником.

Як вона вціліла, як звелась на ніжки й навіщо хоче далі калатати — незрозуміло нікому, включно з нею самою. Але того, що вона цього не розуміє, вона теж не розуміє. Тому здоровань знов садовить її на плече, і вони разом добивають першовересневе коло пошани.

Відтоді все й почалось. Мені, тобто Стасі, стало звичним ділом говорити про себе в третій особі. Та й не лише говорити — я почала дивитись на себе збоку. У свої шість з чимось я не надавала цьому жодного значення, як не надавала й у десять, а от інші чомусь надавали…

Початкова школа спливла непомітно, чого не скажеш про середню. У ній я почерпнула тільки одне — ні добра, ні зла не існує. Скажу більше, не почерпнула, а зачерпнула, ніби човен річкової води.

Звісно, ви можете зі Стасею, тобто зі мною, не погодитись, але обміркуйте все як слід. Візьміть міфологію і фольклор, візьміть блокбастери і фігастери. Добро, за сценарієм, має навішати злу, а драматургія полягає в тому, що добро менше сидить по тренажерках, тому й слабше за зло. І ось вони сходяться. Три удари — добро в шмарклях валяється біля ніг зла. А от після цього починається найцікавіше. Зло, замість того щоб добити противника, сідає навпочіпки, дістає лайкі-страйк, смачно затягується і каже щось типу: «Ну шо, довимахувалось? Глянь на себе, яке ти жалюгідне. Лежиш тут у шмар-клях… Хто тепер житиме на твоїй дачі в Криму? Кому дістанеться твій крайслер? А все тому, шо не треба було вимахуватись… Врятуємо світ від зла!.. Хто тебе на це напоумив?…»

А добро лежить собі й роздупляється. Зло тим часом втрачає пильність. І ось саме тоді добро збирає докупи рештки сил, блискавично витягує вперед руку й хапає зло за яйця. Зло падає, у зла больовий шок. Тоді добро зривається на ноги, бере шмат шлакоблока, добрий такий шмат, що іншим разом фіг би й підняло, але зараз помагає стан афекту. І вісім разів б’є цим шлакоблоком зло по башці, по-доброму так б’є… Спершу сім разів поспіль, а потім іще раз з інтервалом — контрольний.

— Ну шо, — каже добро, — довимахувалось?

Потім обшукує зло, знімає платинові персні, забирає гаманець і навіть лайкі-страйк. Трохи дивується, що зло без зброї. Нарешті, плює на зло, розвертається і, накульгуючи, пензлює геть. Та тільки воно відійшло на десять кроків, як зло з останніх сил дістає чи зі шкарпетки, чи хрін зна звідки ствол. Цілиться тремтячою рукою. Раз — осічка. Добро чує цей звук, розвертається і все бачить. І розуміє, що його, добра, вже нема. І зло розуміє те саме, що його, зла, нема…

Що вам іще розказати про середню школу? У сьомому класі мені дали прізвисько Циркуль. Саме ним я намагалась штриконути товстого однокласника, чийого імені ніяк не згадаю. Пам’ятаю лиш, що його мати працювала в паспортному й погрожувала моїм батькам міліцією. За що? Ну, він зірвав з мене спідницю.

Наступні два роки аж до вступу в художнє училище мої стосунки зі школою нагадували італійський футбол. Простіше кажучи, я симулювала. Хапалась за будь-яку можливість лишитися вдома, а коли не виходило, то таки пленталась до школи й симулювала вже там. Наприклад, непритомніла на хімії, біології чи історії, проте циркуль викладала на парту навіть на уроках літератури.

У художньому зі мною не сталось нічого такого, що могло б вас цікавити. Далі був архітектурний. На другому курсі розпочалась канитель із Євро-2012. Ну, наші можновладці разом з польськими виканючили право на його проведення. Готуючи курсову, я, скоріше жартома, ніж серйозно, запропонувала професору макет нового стадіону, який зовні виглядав, мов старовинна фортеця, а всередині був цілком реальним комфортабельним 50-тисячником. Професор сплеснув руками й навіть відправив мій проект на якийсь там конкурс. Я тому не надавала особливого значення й звалила на ціле літо до бабусі під Охтирку.

— Стасічко, — кланявся переді мною професор першого вересня. — Стасічко, до тебе там гості… Ходім, ходім скоріш до завкафа…

— Які ще гості, Давид Аронович? — нічого не розуміла я.

— Високі, дуже високі, — шепотів професор, задираючи голову до стелі, так, ніби на мене чекала команда баскетболістів.

Гостем виявився присадкуватий пузань десь під сороківник. Він важко звівся, простягнув мені руку й, коли я ніяково подала йому свою вимащену оліфою клешню, припав до неї губами. Я почервоніла. А що мені лишалось?

— Ну, — сказав високий гість, позираючи на професора й завкафа, — ми тут трохи поговоримо. Гаразд?

За кілька секунд преподи покірно вимелись із кабінету, а ми лишилися тет-а-тет.

«Що за хрінь, Стасю?» — думала я, стоячи посеред кабінету. Пузань тим часом опустився в крісло й зацікавлено мене розглядав. «Зараз він скаже, що на землю з шаленою швидкістю херачить метеорит. А сам він із НАСА. Ну, і вони так прикинули, що Стася й тільки Стася зможе врятувати нашу стрьомну планету… То як, Стасю, по руках, готова на подвиг?»