Жесть, стр. 13
— Стасю, я, з твого дозволу, — почав товстун, — одразу перейду до діла.
Стася кивнула.
— Мене звати Євген Дмитрович. Я представник великої будівельної компанії… Ми тут ознайомилися з твоїм проектом стадіону, і він нас дуже зацікавив…
— Ага, — видихнула Стася, скоса позираючи на портрет президента. — Добре, що ознайомились…
— Так от, — вів далі товстун, — моє начальство прислало мене для того, щоб я спитав у тебе, чи не будеш ти така люб’язна продати нам цей проект. Існує висока ймовірність, що ми реалізуємо його у Львові.
— Ага, добре, що ймовірність висока.
— Отже, Стасю, — витер товстун спітнілу мармизу хусточкою, — я хотів би спитати, за скільки ти готова його продати…
— Проект? — перепитала Стася.
— Авжеж. Проект і право на його реалізацію, — кивнув товстун. — Скажи, будь ласка, бо ми б дуже хотіли владнати цю справу вже зараз.
«Конверси, — подумала Стася, — і джинси нові, а то за літо роз’їлася, ці тиснуть».
— Ну… — сказала я, — давайте за…
— Тс-с-с… — приклав пальця до пухких губ товстун і поманив Стасю рукою до себе, після чого виклав на стіл візитівку й ручку. — Пиши…
«100», — написала Стася.
— Угу, — полегшено зітхнув товстун. — Електронна версія креслень є?
— Є, — відповіла Стася, подумки міряючи нові джинси.
— А банківський рахунок?
— Нє-а, — похитала головою Стася, не розуміючи, на біса воно їй треба.
На початку зими я переїхала до власної однокімнатки недалеко від цирку. Решту грошей віддала сім’ї, бо хезе, що з такою купою бабла робити, коли тобі вісімнадцять… Навчання вирішила не кидати. І все було розмірено-плавно, аж доки в моєму житті не з’явились вони, брати-«есесівці». Ні-ні, вони не нацики. Їхнє прізвисько виникло з іншої причини.
Уявіть собі картину. Років із двадцять тому потріпаний життям боксер місцевого рівня надумав завершити кар’єру й закохався в молоду, проте не дуже перспективну біатлоністку. Саме вона й народила йому двійко пацанів-близнят.
— Тобі яке ім’я нравицця? — спитав у неї боксер, забравши з пологового.
— Ну, мені нравицця «Сірьожа»… — змучено посміхнулась біатлоністка.
— А ще? — спитав боксер.
— Ну, я не знаю, — знизала плечима вона. — «Сірьожа» мені нравицця, а яке ще — не знаю.
— Знач так і буде — Сірьожа.
— А второй? — не зрозуміла біатлоністка.
— Тоже буде Сірьожа, — розвів руками боксер.
— Якось воно цей… страннувато… — спробувала заперечити біатлоністка, але така вже в боксера вдача: або буде так, як сказав він, або… драстуйте, лижі й снайперська берданка.
У палаці реєстрації новонароджених боксерові спробували натякнути, що називати близнят однаковими іменами якось не того, але той пояснив, що вирішувати йому, тим паче що жодних законних підстав заборонити йому бюрократи не мали. «Есесівцями», за першими літерами імен, Сірьожу й Сірьожу прозвали в боксерській секції, коли тим стукнуло одинадцять. Жили вони поверхом нижче за Стасю.
З «есесівцями» я познайомилась у дивний спосіб. Вони мене врятували. Засидівшись у студії, я поверталась додому. Було вже за північ. Прошмигнула до під’їзду, дочекалася ліфта й поїхала на свій сьомий. Та не доїхала. Ліфт раптом спинився й нікуди не хотів рухатись, ні вниз ні вгору. Натисла кнопку диспетчерської.
— Да, — сказали мужики з динаміка, — да, вже їдемо, скоро будем.
І забули вимкнути зв’язок, заповнивши кабіну своїми нічними голосами.
— Слухай, брат, — казав один із них, — я тебе понімаю, але внучка ваша… зачєм она кормушку збила?
— Кормушки…
— Шо кормушки?
— Вона всі кормушки на районі збива.
— А на хрєна? Ви її шо, не воспитуєте?
— Аліксєїч, ти, блін, як моя сваха… інтелєкту, шо в інфузорії…
— Санич, ти мене не оскорбляй… Мала ваша кормушки збива на районі, а я, знач, інфузорія? Думай собі шо хоч, а я щитаю, шо мала ваша неправа.
— Аліксєїч, я з нею на цю тему балакав. І то, шо вона мені сказала, мене полностю удовлєтворя, і я знаю, шо з нею всьо нормально.
— Ну і шо вона тобі сказала?
— Сказала, шо не просто так їх збива. То вона ліквідірує конкурентів. Для неї це, як бізнес, я так пойняв. Общепитний бізнес. Вона цим птицям ціле утро готове перед школою, і вони до неї на балкон літають. І то, шо вона не хоче, шоб вони їли в других кормушках, я щитаю, шо це нормально. Виросте мала, відкриє кахве собі, от…
— Нє, ну це да… Тут ти правий. Якшо вона в бізнес собірається йти, то до цього треба змалку привчацця. Так і шо в ітогі?
— Суки ви… — підсумувала Стася й розплакалась.
— Хто це? — пролунало з динаміка насторожено.
Діалог стих. А на сходах залунали чиїсь кроки. Стася, шморкаючи, сповзла на брудну підлогу.
— Чуєш? — долинуло до неї за мить. — Там хтось плаче.
— Де? — перепитав той самий голос.
— У шахті…
Стася принишкла.
— Та ну… То тебе глючить, брат…
— Ну, може…
І кроки почали віддалятись. Від безпорадності Стася гупнула в двері ногою.
— Я ж казав, шо хтось плаче, — почулось зі сходів.
— А це тут до чого?
— В смислі?
— Ну, зараз же гупнуло… А ти кажеш «плаче»…
— Ну да…
Стася вже шкодувала, що подала ознаки життя.
— Хто там? — спитав потому голос, так, ніби вона щойно грюкнула не в двері ліфта, а в двері чиєїсь квартири.
— Я застрягла… — зітхнула Стася.
— Ага, добре. Звати тебе як?
— Стася.
— А мене Сірьога.
— І мене, — сказав той самий голос.
— Ми брати.
— Близнюки…
На якусь мить Стася навіть зраділа, що сидить у ліфті, а значить, ці двоє, якщо їх справді двоє, до неї не доберуться.
— Ліфтерів викликала? — спитав голос із-за дверей.
— Да, — зітхнула Стася, — але вони суки…
— Ясно… Коротше, сиди тут, а ми пішли за монтировкою.
Кроки стали віддалятись. Здалеку було чутно бурмотіння.
— Ну от шо ти таке кажеш?
— А шо?
— Сиди тут…
— І?
— Куди ж вона дінеться? Вона ж в ліфті застряла…
— Ну да… Не подумав якось.
Хвилин за десять вони мене дістали, як ту рибину, котрій дивом пощастило вижити в консервній бляшанці.
Після цього ми подружились. «Есесівці» частенько забігали до мене по вечорах. Я готувала їм щось смачненьке й крутила фільми Куштуріци. Вони наминали їжу й розгублено казали:
— Странні вони дуже… ці тіпи…
— Чого? — не розуміла Стася.
— Ну от шо це за мрія: стати черепахою?
— Не просто ж так стати, а щоб жити вічно… — пояснювала Стася.
— Ага, — кивали вони. — І далі шо?
— Вічність… — знизувала плечима Стася, перевертаючи сирники з родзинками.
— А той, другий!.. Збудувати драбину з кадилаків… Висотою до Місяця… Ну не фігня?
— Есесівці! — казала Стася, викладаючи сирники їм на тарілки.
— Шо?
— Ну, а ви от про що мрієте?
— Ги-ги-ги, — гиготіли вони, наминаючи. — Битись проти Кличків.
— Це ж боляче, — кліпала на них Стася.
— Боляче… Но красіво… — серйозно поглядали вони на неї.
Словом, я не зовсім розуміла «есесівців», «есесівці» не розуміли мене. На цьому наша дружба й трималась. Я навіть переспала з одним із них, хоч і досі не розумію, з котрим саме…
Дорогий професоре Бішоф, з вашого дозволу, я не писатиму про несподівані загострення. Про них я докладно розповідала професору Брілю, а отже, сподіваюсь, ви вже в курсі. Розкажу ліпше про першу зустріч з вашим колегою, професором Брілем.
У своєму білому халаті поверх класичного зеленкуватого костюма він нагадував відставного військового. Не виключено, що так воно і є. Він відірвав погляд від потріпаного зошита аж тоді, коли Стася всілася на стілець перед його столом. Якраз у цей час у нагрудній кишені його халата завібрував мобільник.
— Секунду, — прошепотів він до Стасі самими губами. — Да… Де вам, кажете, дали мій номер? У міністерстві? Угу… Яку передачу знімаєте? Бої екстрасенсів? Моя допомога? Яка саме? Завдання для конкурсу? Ну що ж… — Бріль поправив окуляри. — Ви там маєте чим записати? Добре, я почекаю… секунду… — ще раз прошепотів він до Стасі. — Я вже закінчую… — Готові? Пишіть. Купуєте якийсь дріб’язок… Який? Ну… брелоки, скажімо, машинки іграшкові… Скільки? А скільки у вас екстрасенсів?… От стільки й купуйте. Кожному по одній. Записали? Потім дайте їм снодійне. Яке? Та байдуже. Головне, дотримуйтесь дозування. А коли екстрасенси заснуть, засуньте їм оте о в анальний отвір. Ви що, погано чуєте? Ні? То навіщо перепитуєте? Так от, коли вони прочумаються, попросіть їх визначити, що в кожного в сраці…