Жесть, стр. 11
— А тепер, — кажу я, — є шанс заробити оцінку. Може, хтось щось заспіває?
— Я, я, я, я! — тягне руку Мальвіна, аж мені хочеться відповісти «ґут, майн медьхен, зер ґут».
— Давай, Мальвіно, — кажу я натомість.
Мальвіна встає і починає валити гімн України — противним голосом, повз ноти, так гидко, що за країну соромно. Але посадити її не можна, бо дитя співа гімн, віддано й від усієї душі.
На словах «згинуть наші воріженьки» двері класу відчиняються і на порозі з’являється Стас. Мальвіна на мить змовкає, але відновлює спів з того самого рядка, дивлячись Стасові прямо в очі, ніби саме він і є ворог нашої неньки. Власне кажучи, вона горла на нього словами гімну. Стас тим часом робить поважну міну й прикладає руку до серця, як футболіст збірної. Хоч який же матч може бути після такого гімну? Я б і гру відмінив… На останніх нотах Мальвіна хрипить і, врешті-решт, змовкає. Тиша.
— Можна я? — питає Стас без ентузіазму й, не дочекавшись дозволу, цокає своїми бутсами в кінець класу, під шафу, де стоїть опудало сойки, череп орангутанга й кілька пробірок із заспиртованими глистами.
Але дійти до свого місця він не встигає, бо до класу вліта захекана директриса. Учні підриваються, я теж. Пальма втикає мені під лопатки свої колючки. Вигляд у директриси такий, ніби вона хоче захопити нас у заручники, забарикадуватися, завісити вікна темними фільмоскопними фіранками й тримати облогу омону, вимагаючи залізничний квиток до Сімфера, тисячу баксів і відро крейди, яка б не рипіла по дошці. І виступ Леонтьєва, приватний, тільки для неї, живий, ясна річ, без фанери.
— Сідайте! — гаркає директриса. — Соломаха, покажи ноги. Покажи ноги! — біжить вона до нього.
Підбігає. Стас винувато показує.
— Знімай, — горлає вона. — Знімай негайно! Паркету три неділі! Тіки-тіки поклали новий паркет, а ти! Ти! Що ти собі дозволяєш! Знімай, кажу!
— Не зніму, — шепоче Стас.
— Зніма-а-ай! — завиває директриса й тупоче ногами.
Опудало сойки не витримує і замертво падає їй до ніг. Директриса помічає це лиш тоді, як починає по ньому топтатись.
Студент спить на кухні за підручником з правознавства. Стас спить неспокійним футбольним сном на своїй проваленій розкладачці. Мама повертається на початку другої ночі, бо щодня підробляє прибиральницею в кав’ярні «Бєлая лошадь». За прибирання там платять 30 гривень плюс дають кегове, коли щось лишається. Мама заходить до кімнати обережно. Принаймні їй так здається. У темряві вона навпомацки знаходить Стасів рюкзак і, ніби здобич, тягне його до тьмяно освітленої вітальні. Спочатку вона дістає з рюкзака розтоптаного птаха. Крутить перед очима.
«Грак? — думає вона. — Та нє, не схоже… Може, шпак? Чи дятел? Та нє, нє… Ладно, хуй з ним, із цим птахом. Хоч цікаво, що це за птах такий дивний».
Потім із рюкзака з’являються дві пари новісіньких футбольних бутсів. Ну й, урешті-решт, щоденник, в якому через дві сторінки поточного тижня записано: «Доводжу до вашого відома, що ваш син ходить на уроки у футбольних бутсах, псуючи тим самим новий шкільний паркет. Сподіваюся, це неправда, коли він каже, що йому більше нічого взути, бо в сім’ї немає грошей. Крім того, ваш син спитав на уроці в однокласниці, що таке… Ну коли… Коли жінка бере цей… Я тут цього не писатиму. Зайдіть, будь ласка, до мене… Також доводжу до вашого відома, що через вашого сина постраждав експонат із класу біології, а саме — опудало сойки. Відремонтуйте негайно й поверніть».
— Сойка, — скрегоче зубами мама, — так це, блядь, сойка…
— Коли ти купиш собі костюм? — питає мене на курилці вчитель історії.
— Іванич, — кажу я, — дай я спокійно покурю, покурю і піду.
— Ну нє, — обурюється він, — я ж тобі добра хочу, а ти…
— Іванич, — кажу я, — цей твій костюм… От ти навіщо його носиш?
— Як це — навіщо? — питає Іванич. — Щоб… красивим бути.
— Ага, — киваю я, — Іванич, а коли тобі востаннє казали, що ти красивий?
— Так, — затинається Іванич, — так… цей…
Я не хочу слухати, що там у нього «цей», тому виходжу з курилки й через стадіон пензлюю до найближчої зупинки.
— Шмаркач! — кричить мені в спину Іванич.
Хочеться порвати йому костюм, але мою увагу привертає Стас, який сидить на лабіринті.
— Агов, — кажу, — прогулюєш?
Біля ніг Стаса стоїть розкуйовджене опудало сойки, її перехняблений дзьоб недбало перемотано скотчем.
— Нє, — зітхає він, — у школу не пустили, бо в бутсах.
— Пішли, — кажу.
— Куди? — не розуміє Стас.
— На ринок, купимо тобі кросівки.
— У мене, — зітхає Стас, — грошей нема.
— Я тобі куплю.
— Так віддавати нічим.
— Виростеш, віддаси, — кажу. — Сойку не забудь.
— Ей, — каже Стас, — до нас пробирається якась тьотка.
— Де? — питаю й намагаюсь розгледіти щось у забитому метровагоні.
— Та он, — каже Стас і показує.
Я дивлюся в той бік, куди він тицяє пальцем, і розумію, що мені гайки.
— Мені гайки, — кажу, — зараз дам тобі гроші, купи собі кросівки, а на решту справ мені похорон. Тобі можна довіряти?
Розштовхуючи пасажирів і тримаючи над головою загіпсовану клешню, до нас наближається Поля.
— Нє, — каже Стас, — я пас. Вона он яка зла. — І пірнає в натовп.
Так я й стою зі скаліченою сойкою в руках. Поля, нарешті, долазить до мене, кілька секунд розгляда мою сойку, потім набирає повні груди повітря й збирається щось… Що саме вона збиралася, я так і не дізнався, бо вже наступної миті в її очах зблискують запальнички, а з вух майже натурально починає валити дим.
— А-а-а-а-а-а-а, — волає вона, заплющуючи очі.
Тим часом чиясь рука хапає мене за штанину й тягне до виходу.
Двері якраз розчахуються, і Стас витягує мене на платформу. Розчервоніла й дика Поля лізе за нами.
— Сойку, — кричить Стас.
— Що, сойку?
— Кидайте сойку!
Я по-гандбольному фігачу в Полю сойку. Поля ухиляється, і сойка хряпає якогось мужика по потилиці. Двері електрички зачиняються. Finis.
— Що це було? — питаю я в Стаса нагорі.
— Та так, — каже він. — Довго пояснювати. Трюк один. «Нечесна чесність» називається.
Мама довго й прискіпливо розглядає кросівки:
— Де взяв?
— Учитель літератури купив, — винувато відповідає Стас. — Ми, правда, сойку загубили.
— Яку сойку? — фігачить його рушником мама. — Як ми тепер твоєму вчителю гроші віддамо?
— Він сказав, як виросту, то й віддам.
— Ну-ну, — киває мама, — так я й повірити-повірила.
Потім вона йде в кімнату до Студента, і вони довго про щось радяться, але що б вони там не нарадили, Стас знає точно — сойку вже не вернеш… так само, як і бутси, які мама збирається завтра віднести на ринок…
Суботній ранок починається о другій дня. Першим ділом, ніби солдат строкової служби, я ставлю на шпалерах позначку — іще один відпрацьований у школі тиждень. Варю каву, курю у вікно. У двері моєї квартири з відрізаним дзвінком хтось грюкає.
— Хто там? — підходжу й знуджено питаю я.
— Відкривайте, міліція! — чую у відповідь.
— Не відкрию, — кажу я, а сам думаю: «Поля, точно Поля помстилась».
— Відкривайте, відкривайте, а то зараз двері на хуй спиляєм, по-хорошому відкривайте.
І я відкриваю. «ZAZ» валить зі стереосистеми свій «Падам». Мене натомість валять на підлогу. Кава розливається.
— Ну що, — кажуть копи, — дострибався, педофіл довбаний? — і застібають мені на зап’ястках важкі холодні браслети.
Браслети нагадують командирські годинники. От тільки нащо мені аж два годинники?
2011
Харків
Єнот

Дорогий професоре Бішоф!
Я ніколи не любила говорити про себе. А якщо й траплялась така нагода, відразу з’їжджала на інші теми. Зрештою, не маю нічого проти теревенів, та так уже склалося, що про себе — ні-ні.