Злата (СИ), стр. 66
окрилена коханням, бігла на першу лекцію.
Не встигла я розкласти свої конспекти, як Марія, сидячи поряд, схопила мене за руку й різко смикнула до себе:
- Не зрозуміла?!
150
Чорт! Вчора забула їй повідомити новину про мої заручини! Тепер скандалу не уникнути.
Я винувато стулила губи, дивлячись, як подруга переводить погляд з моєї обручки на мене і назад!
- Для мене моя відповідь, теж була сюрпризом, – пролепотіла я.
- Чорт візьми! Моя подруга виходить заміж за Ескаланта! – заволала Марія, гаряче обіймаючи мене. - Якби я
не була так за вас рада, то неодмінно побила б тебе за скритність!
Я щасливо розсміялася, обіймаючи подругу у відповідь, не звертаючи уваги на здивовані погляди інших
студентів. Та пішли вони до біса! Нехай заздрять, пліткують, говорять гидоти за спиною. Мені було все одно.
Всю минулу ніч я лежала без сну. Здавалося, тепер він був мені не потрібен. Втім, як і їжа. Я літала, мої ноги
не торкалися землі. Моє серце було завбільшки з океан, і він був сповнений любові. Любові до самого кращого
чоловіка світу.
Я любила Віктора Ескаланта. Готова була списати цією фразою всі стіни Барселони. Мені хотілося кричати ці
слова, стоячи на центральній площі у годину пік!
Але спочатку, я повинна сказати про це самому Віктору. Мені дуже хотілося почути у відповідь про взаємність
почуттів до мене. Але те, що він робив, від чого відмовляється заради мене, було набагато сильніше й дорожче
слів. Я б не засмутилася не дочекавшись освідчення від нього.
Віктор Ескалант розбудив мене від сну. І я була готова заради нього на все. Це й була любов.
Після важкого дня переповненого лекціями й доповідями, косими поглядами та розмовами за моєю спиною, я
з величезним задоволенням прийняла пропозицію Марії й Адріана зайти в нашу улюблену кав'ярню.
- Припини це робити! – сказала Марі, коли ми сіли за наш столик біля вікна.
- Що перестати?
- Посміхатися, як дурочка і світитися як різдвяна гірлянда! – приязно заявила подруга.
Я розсміялася:
- Не можу!
- Ви говорите абсурд! – діловито заявив Адріан, додаючи в свій еспрессо цукор. – Латті не можеш світитися –
хіба, якщо обмажеться фосфором. А ти можеш перестати посміхатися, шляхом скорочення певних м'язів
обличчя, що відповідають за...
- Ейд!- в один голос обірвали ми одного.
- Що-о-о?! – обурився той. – Хто ще вам розповість про подібне, крім мене?
- Вікіпедія! – розсміялася я.
- Ви призначили дату? – азартно запитала Марія. – Ти хочеш спершу закінчити університет? А батькові
сказала?
- Постривай, Марі! – хмикнула я. – Ми про це ще не говорили. Крім того, що рік на підготовку це занадто
багато. Тому думаю, доучуватися я буду вже заміжньою дівчиною. І ні, батьку я ще не сказала...
- Вау, він буде в захваті! – зауважив Ейд. – Тільки не забудь заздалегідь нагадати йому прийняти сильне
заспокійливе.
Я відволіклася на повідомлення, що прийшло мені на телефон. Все ще посміхаючись, я прочитала послання
від Віктора: «Я бачу тебе. Вийди до мене. Є розмова».
151
Хм... так сухо.
Я виглянула у вікно й побачила на іншій стороні дороги припарковану червону «Де Томазо». Вже знайоме
відчуття, коли підскакує всередині, здолало мене.
Вийшовши на вулицю, я не могла позбутися почуття, що розмова буде серйозна. Сухість в повідомленні та
похмурий вигляд Віктора, що розмовляв в авто по телефону, мені додавали впевненості в цьому.
- ... Потрібно було видалити його тоді! І не довелося б зараз виправдовуватися, Хоак...
Сідаючи в машину, я почула уривок розмови:
- ... Все, потім. Я вже зайнятий.
Я з посмішкою подивилася на неабияк втомленого Віктора. Знятий піджак лежав на задньому сидінні,
послаблена краватка, а рукави білої сорочки були загорнуті. Образ завершувало скуйовджене чорне волосся й
похмуро зсунуті брови.
Ескалант не кажучи ні слова, притягнув мене до себе й поцілував, так палко, ніби ми не бачилися з ним
протягом декількох днів.
- Як ти дізнався, що я тут? – запитала я, коли він опустив мене і розум поступово приходив до тями.
- Я був у цьому спортклубі з Ксав’єром, – він вказав на високу будівлю з відповідною вивіскою навпроти
кав'ярні.
- Ясно. Телефон знайшли?
- Ні, – він спохмурнів ще дужче.
- Так, про що розмова? – обережно нагадала я, помітивши, як він занурився у власні думки.
Щось дивне з ним відбувалося. Ескаланта щось непокоїло, тривожило. Мене почали долати різні домисли.
- Вікторе?
Він подивився на мене поглядом повним переживання:
- Скажи, тобі більше не дошкуляють різні люди у «Фейсбуці»?
- Ні, після того як я обмежила доступ до моєї сторінки.
- А твоя пошта багатьом відома?
Секунду подумавши, я відповіла:
- Зовсім ні – Марі, Ейду, батькові й декільком викладачам... До чого це все, Віктор?
- Маячня, якась...! - пробурмотів він та раптом схаменувся, ніби зрозумів, що подумав вголос.
Я спостерігала, як він ще сильніше скуйовдив волосся пальцями обох рук. Провів по обличчю й відкинув
голову на підголівник сидіння.
Важко видихнувши, він подивився мені в очі й взяв за руку:
- Я повинен тобі зізнатися в дечому!
Я бачила, як в ньому боролися почуття, ніби він ніяк не міг зважитися. І тут я зрозуміла, що відбувається...
- Вікторе, не силуй себе, – якомога ласкавіше сказала я, торкнувшись його чола. - Настане час, коли ти будеш
готовий сказати ці слова. Все добре, правда.
152
- Я боюся, що може бути пізно... – він невідривно дивився на мене.
Я сторопіла:
- Здається, ми говоримо про різне...
Віктор закрив очі й потер перенісся двома пальцями.
Знову повисла пауза.
Він намагається щось сказати і йому явно важко в цьому зізнаватися. Очевидно, що це не слова любові. Хіба
можна соромитися цього?..
- Те, що ти мені намагаєшся сказати, пов'язане з вашою бійкою з Себастьяном? – припустила я.
М'язи його тіла напружилися, і я зрозуміла, що взяла вірний курс.
- Так... – прошепотів він, нарікаючи.
Видихнувши, я продовжила:
- Це якийсь твій поганий вчинок?
- Дуже поганий! - з болем у голосі зізнався він.
Чудово... Мені рідко доводилося