Злата (СИ), стр. 48
Собаки натрапили на слід дикого кабана й бажаючі побачити розправи над твариною рвонули слідом за ними.
Я досі не розумію, чому поїхала з цими палкими шанувальниками полювання. Напевно, я не думала, що можу
побачити щось жахливе або просто діяла в автоматичному режимі.
У підсумку, я опинилася в натовпі чоловіків, які з подивом дивилися на мене, коли вепр був поранений і
оточений.
- Бажаєте вистрілити? – люб'язно спитав мене герцог Ескалант.
І я немов опритомніла. Озирнувшись, побачила, що вся увага прикута до моєї персони. Поруч із знайомих
глузливо усміхнений Себастьян, Віктор з похмуро-черви мене поглядом, пара його друзів і ввічливий герцог.
- О, ні-ні! - я неуважно переводила погляд з запропонованого мені зброї й на його обличчя. - Я н-не думаю, що
у мене вийде...
- Може, вам краще і не дивитися? - вигукнув Себастьян, сидячи на гарцюючим коні. – Видовище не для
слабких нервів!
Подекуди посміялися і піддакнули. Я підняла підборіддя і мовила:
- А у мене нерви далеко не слабкі!
- Ну як знаєте! – з легким нахилом голови мовив брат Віктора.
Тим часом, Давид Ескалант, як господар і глава сімейства, підняв револьвер, схожий на дуельний, і направив
на перелякане звірятко.
Він перебував у момент пострілу поруч і, тому від звуку пострілу я навіть здригнулася.
Але моя кобила зовсім не очікувала такого. Вона дико заржала і встала на диби, чим налякала і мене, і
оточуючих. Пролунали крики й до мене кинулися на допомогу. Кінь, немов збожеволівши, рвонув вперед. Я
витріщила від жаху очі і з завмерлим серцем, намагалася її втихомирити. Пригнулась впритул до шиї коня і
словесно заспокоювала.
Все було б не так плачевно, якби я, пролітаючи повз, не побачила закривавленого вепра, який корчився від
болю.
108
Всього мить, але картина запечалилась в моїй пам'яті надовго. Останнє, що пам'ятаю - це крики чоловіків, що
віддалялись, потім зосереджене обличчя Віктора, який якимось дивним чином скакав поряд зі мною, і... я
занурилася в морок.
Розділ 25
Мій вибір
- Латті, мила, відкрий очі! Латті...
Стривожений голос тітоньки ставав дедалі виразнішим і гучнішим. Світло вдарило мені в очі, і я зажмурила
очі.
- Мила, ти чуєш мене?..
- Так, – хрипнула я і відкрила повіки.
- О, Хвала Небесам!
- Сеньйорита, як ви себе почуваєте? Голова паморочиться? – почувся чоловічий голос з холодними нотками.
Я повільно сфокусувала погляд, спочатку на блідому й заплаканому обличчі тітки, потім на худому лиці
чоловіка в білосніжному одязі і окулярах з тонкою золотою оправою.
- Трохи... - сказала я.
- Це погано, доктор? – занепокоїлася Тесса.
- Це нормально, – коротко відповів той і знову звернувся до мене. - Ви пам'ятаєте, що сталося?
Я наморщила лоб.
- Мене скинув кінь.
- Люба, ти втратила свідомість, коли коня понесло! - схлипнула тітка.
- Ого! – без особливого ентузіазму мовила я, коли доктор став обмацувати мене.
- Скажіть, де болить?
- Ай-ай-яй! – слабо запротестувала я, коли він промацував ліву руку.
- Перелому немає, тільки садна. Вам пощастило. Дуже! - мовив лікар, діловито поправивши окуляри.
- Не те слово! – буркнула я.
Доктор допоміг мені сісти на шкіряному дивані величезного розміру і повернувся до тітки.
- Я випишу рецепт. Нічого серйозного – вітаміни і легке заспокійливе, на випадок стресу. Якщо будуть скарги,
то ось мій номер...
Я втратила нитку розмови й стала оглядатися. Я перебувала у величезній кімнаті зі склепінчастим потоком і
вікнами на всю стіну. Кімната була схожа на кабінет або бібліотеку. Все було витримано в розкішному стилі
старовини. Темно-коричневі тони важких меблів, мармурова підлога і темні портьєри. Величезний камін,
прикрашений картиною і свічниками, довершував таке враження, ніби я перемістилася за часів позаминулого
століття.
- Люба, я змушена відчитати тебе, – підібгавши губи, звернулася до мене Тесса, коли доктор попрямував до
виходу. – І навіщо ти вирушила на цькування звірів?!
109
- Тьотю, – занила я. – Це випадково вийшло! Я ж не знала, що ...
Я замовкла, прислухавшись за гучними голосами поза кімнати.
- Тобто – говорити може і слухати тим більше?- почувся за дверима голос Віктора Ескаланта
- Так, звичайно!..- промимрив доктор, але не встиг він договорити, як двері в кімнату, де перебували ми з
тіткою, шумно відчинились, і влетів володар красивого й гнівного баритона.
Я помітила в прорізі обличчя лікаря, що витягнувся, від подиву й тут же зник за дверима.
Ескалант зупинив свій розмашистий крок і, обвівши поглядом кімнату, уп'явся в мене блискучими чорними
очима:
- Значить, нерви в тебе цитую: «...далеко не слабкі», інтриганка ти така?!
Я злякано хлопнула віями і вжалась в м'яку спинку дивана.
- О-о-о, мені, мабуть, пора! – зрадницьки заквапилася тітонька.
- Тітка, куди це ти?! - жалібно скиглила я.
- Ні до чого церемонії вам теж буде корисно послухати, баронеса! – злорадно усміхнувся у свою чергу
Ескалант, не зводячи з мене очей, в яких, можу заприсягтися, палав вогонь.
- Щиро дякую, але у мене дійсно термінові справи!- на ходу заторохтіла та й, поспішно вийшла з вітальні.
Повисла пауза.
Я, кусаючи губи, скоса подивилася на вогняного від люті хлопця. І чому мені страшно?! Не поб'є ж він мене?!
Хоча від цієї людини можна очікувати що завгодно!..
- Подивіться-но на неї – сама лагідність і невинність! – єхидно вигукнув Віктор.
- Справді? – зібравши залишки хоробрості, мовила я, ретельна розправляючи складки на сукні. – Нічого такого
не сталося, все добре і ніхто...
- Серйозно?!- перейшов на крик Ескалант й ступив в мою сторону. – Давай згадаємо: спочатку ти придумала
свою чергову інтригу, вплутала туди мене і інших чоловіків! Обдурила, ніби це така собі дрібниця! А потім
впала в непритомність, та ще не так, як звичайні нормальні люди, а ні! Ти примудрилися звалитися з коня
переполошивши всю округу, й мало не довела мене до передчасної се-ви-ни!
Останні слова він вже прокричав так, що шибки задзвеніли. Було очевидно, що у нього накипіла ця гнівно-
повчальна тирада.
Я у відповідь лише знову моргнула. Що кривити душею – він був абсолютно правий.
Віктор різко видихнув, певне, намагаючись взяти себе в руки.
- Чорт забирай! – він відійшов до вікна, стукнув кулаками по склу і, опустивши