Перехрестя долі, стр. 99
Потрібно сказати, що Володимир Сташис був колекціонером і зібрав достатньо велику кількість витворів мистецтва. До того ж, переважно, він колекціонував витвори українського мистецтва 18 - початку 20-го століття: картини, ікони. Загалом, колекцію він мав більш, ніж серйозну. Але це так - інформація з „достовірних джерел”. Тому, що, як ви самі розумієте, ходити і інспектувати квартиру професора, першого проректора інституту, і, на додачу, Державного радника юстиції першого класу – нікому б і на думку не спало! Було викрадено близько двох десятків картин, котрі Сташис передав до квартири дочки. Вона, до речі, сама звільнилася від мотузок і викликала міліцію. Стрес вона мала дуже сильний, і, навіть, не була присутня під час огляду місця події. Натомість, прибув особисто Володимир Володимирович, і на місці давав пояснення - що то були за картини. Переважно це були картини, що їх створили українські пейзажисти протягом 18-19 століття.
Звісно, що за фактом розбійного нападу було порушено кримінальну справу. І слідчо-оперативну групу було доручено очолити мені.
Було розпочато звичайну пошукову роботу. Перш за все – поквартирний, побудинковий і повуличний обхід, задля отримання інформації щодо прикмет можливих злочинців, чи то про осіб, котрі могли б підозрюватися у скоєні нападу. На той час камер спостереження, запис з яких можливо було переглянути, не було. Мобільні телефони, на які б можливо було відзняти підозрювану людину, теж існували хіба що в фантастичних творах. А вірні помічниці будь-якого сищика - допитливі бабусі, теж не сиділи цілими днями під цим будинком. Існували ще двірники, але сніг тоді не випав, отже вони не надто активно пересувалися вулицями. Отож, зі свідками і очевидцями в нас було не те що не густо, а взагалі ніяк.
Дочка Володимира Володимировича дала свідчення про те, що останнім часом почала зустрічатися з молодим хлопцем на прізвище Модорський, котрий приїхав з Ленінграду. Познайомились вони в якомусь кафе, і після всього, що потім сталося, я правду сказати, одразу мав на думці, зовсім не випадково. Парубок був стовідсотковим альфонсом – погляд в нього був „набитий”, і таких ось жіночок – розведених, матерів-одиначок він „вираховував” безпомилково.
Познайомились, а далі, як не банально це звучить – справа техніки. Він розповів трагічну історію про те, що його обікрали в потязі, і тепер йому конче потрібно продати „дещо з речей”. Звідки речі? Віз для старенької матусі, а тут - маєш, така неприємність! Довелося зійти з потяга в Харкові – незважаючи на наявність цілої купи цінних речей - взяти хоча б песцеву білосніжну шубу (ага, точно - віз до матері). За квиток цим добром не розрахуєшся. Навіть за готель нічим розрахуватися! Може, кохана, я в тебе перебідую?! Чому ж ні...
Прихильність жалісливої жінки самим тільки притулком не обмежилася. Перейнявшись до болю в серці негараздами свого нового знайомого, вона погодилася допомогти йому розпродати речі, що в нього були, пропонуючи їх власним численним знайомим. Діло пішло. І як тут було відмовитися від галантної пропозиції кавалера відсвяткувати вдалу справу у ресторані! В необтяжливих справах два тижні поминули як один день. Слід віддати належне Модорському - він не справляв враження „блатного” чи-то „сявки” жодним чином. Виключно інтелігентний, ввічливий з гарними манерами і чудовим зовнішнім виглядом... Звідки було знати нещасній жінці, що все це - зовсім не результат світського виховання, а прикмети однієї з злодійських „мастей” - альфонса-наводчика?
В нас - оперів, людей недовірливих, і навіть, в силу службової потреби, цинічних, саме такі підозри виникли одразу. Тільки до справи їх не підшиєш і кайданки на них не одягнеш. Вкрай важливо було відслідкувати зв’язки і контакти „красеня”, але як? В Харкові він був, з його власних слів, чужим. Отже, спілкуватися з кимось він міг хіба що телефоном. Нагадаю, що в той час мобільних телефонів, трафік яких змога було відслідкувати, за наявності відповідного бажання і санкцій. Аби скористатися міжміським зв’язком, потрібно було дістатися телефонної станції, і замовити перемовини. Перевірити цей напрямок було неможливо фізично. Була можливість зв’язатися з іншим містом, і, навіть, країною з домашнього телефону. Саме з квартирного телефону потерпілої було зроблено декілька дзвінків до Ленінграду. Звісно, номери на котрі телефонували, ми з нашої АТС витягли, і... На цьому все скінчилося. Підкреслюю - на дворі 1991-й рік, і ми з тією країною, в котрій знаходиться місто на Неві, щойно „розбіглися по національних квартирах”. Порядок, за якого отримати допомогу російських колег було дуже просто, варто було тільки підняти слухавку апарату службового зв’язку, нажаль, зник. Був ще один варіант – писати листи і чекати на них відповіді, і, цілком можливо, що дочекатися. Але коли ?!
Часу на довгі „розгойдування” і листування на кшталт Онєгіна ми не мали взагалі. Начальство, відверто кажучи, квапило. Це і зрозуміло - батько потерпілої заслужена людина, тому діяти потрібно було швидко. Виконуючи відповідні „настанови”, ми в сто перший раз прокрутили всі свої оперативні можливості по місту, провели гласну та негласну роботу, яку тільки можливо. Особи всіх потенційних грабіжників, і тих, хто був раніше засуджений посіяли через дрібне сито... І дійшли висновку, що єдина вірна версія, що має право на існування – наводка товариша Модорського. Сліди злочину виразно вказували на Ленінград. Саме тому керівництво УВС Харківської області прийняло рішення відрядити до міста Ленінграду незалежної Росії, слідчо-оперативну групу з незалежної України в складі двох співробітників – мене та оперуповноваженого мого ж таки відділу старшого лейтенанта міліції Курошева.
До місця призначення діставалися потягом. До речі, в процесі слідування в ньому попутчики-росіяни „викотили”