Перехрестя долі, стр. 98

цього злочину, безсумнівно, стало те, що великого розповсюдження набуло колекціонування нагород, що мовою науки йменується „фалеристика”. Власне, нічого поганого в такому захоплені не було. Кепським було те, що переважна більшість збирали нагороди взагалі не маючи на меті створення колекції, а для подальшого продажу. Нальотчики забрали державні нагороди, серед яких були три ордени Леніна, три – Бойового Червоного Прапору, Червоної Зірки, і особливо цінні ордени – Суворова 1-го ступеня, два ордени Ушакова 1 ступеня... Загалом – близько 50 радянських та іноземних нагород. Звісно, що на розкриття злочину було кинуто найкращі сили міліції і тодішнього КДБ СРСР. Не варто забувати, що Генеральним секретарем комуністичної партії в той період був багатолітній, всесильний шеф саме цієї організації Ю.В.Андропов.

Оперативні заходи допомогли вийти на скупника крадених орденів та медалей, в котрого і було вилучено нагороди, що були викрадені у адмірала. Встановлення та затримання злочинців після цього було справою часу, до речі, досить короткого. Затримані за подвійне вбивство студент, що не довчився Геннадій Калінін і його співмешканка Інеса Калініна-Гаврилова, були викриті у скоєнні подвійного вбивства і численних крадіжках орденів, медалей та антикваріату в 19 містах країни. Потрапили в цей перелік і два українських міста - Одеса та Харків. Як тут не пригадати приказку 20-х років – „Одеса – мама, Ростов – отец, кто Харьков тронет – тому конец”?! В даному випадку поняття - „кінець” стосувалося міліціонерів, котрі... Скажімо так, не досить законно розглядали заяви жертв Калініних, котрих деякі горе-міліціонери, не вислухавши уважно, записували в старі маразматики. Дійсно, переважно це були люди похилого віку, пенсіонери і ветерани. Але як могло статися, що досить часто їхні заяви стосовно крадіжок не реєструвалися, а, бува, і взагалі виносилась постанова про відмову у порушенні кримінальної справи щодо крадіжки орденів та медалей – „забувся де подів, через старість”.

Якщо не зважати на історичну, і, не менш важливу, ідеологічну цінність нагород, що їх було викрадено злодіями, вони самі по собі були не дешевими – навіть коли перекласти оцінку в суто ювелірну площину. Тільки орденів Леніна Калініни викрали близько 50 штук, а цей орден було виготовлено з золота та платини – саме тому, зважаючи на суму збитку, відмова у порушенні карної справи була неможливою! Проте, ганебні прецеденти в роботі міліції було викрито, в процесі „розбору польотів” і непоодинокі.

Можу констатувати, що усіх без винятку співробітників міліції, що були винними в недбалому ставленні до своїх службових обов’язків, було встановлено, і з ганьбою звільнено з лав міліції, декого було віддано під суд. В Міністерстві внутрішніх справ СРСР безпосередньо з цього приводубуло проведено колегію, котру назвати просто „розгромною” – означало б взагалі не сказати нічого. В об’ємному наказі по союзному МВС про покарання винних фігурували прізвища керівників таких рангів, що, згадуючи їх, рядовий співробітник почувався, зазвичай, незатишно і тривожно. В ті часи такі „проколи” не сходили з рук нікому – незважаючи на посади, звання, і колишні заслуги. Внаслідок цих подій кримінальну відповідальність за придбання та збут радянських нагород було значно посилено в законодавчому порядку. На сьогодні цікавість до фалеристики також має місце. Нажаль, не вгамувалися апетити тих, хто розглядає матеріальні свідоцтва чужої доблесті виключно як засіб для власного збагачення. Однак, відповідні статті , після ліквідації СРСР, залишилися тільки в законодавстві Росії та Республіки Білорусь. На Україні ж переслідуванню підлягає лишепродаж державних нагород незалежної України. Нагороди дідів та прадідів, що були отримані за героїзм на полях битви і в тилу війни, за цінність, що варта захисту, не вважаються. Втім на „чорному ринку” антикваріату досить часто трапляються і українські нагороди, що аж ніяк не робить честі ані правоохоронцям, ані законодавцям. Мужністю та заслугами перед Державою торгувати не слід.

Стосовно власного досвіду... У жовтні 1991 року я й надалі керував боротьбою з майновими злочинами в карному розшуку обласного УВС. І, скоєний неподалік будівлі цього ж таки УВС злочин - зухвалий напад на квартиру, був цілковито і повністю в моїй компетентності. „Радісну” звістку про злочин „приніс” особисто заступник начальника УВС Харківської області полковник Юрій Федорович Пуцаєв. Зателефонувавши на мій службовий телефон він „дав старт” подіям, що їм судилося доволі „розтягтися” в часі і просторі, затягнувши до своєї орбіти правоохоронців двох держав.

А розпочалося все з того, що в Київському районі міста Харкова, стався розбійний напад на квартиру дочки Володимира Володимировича Сташиса.

Неможливо, розповідаючи про розкриття цього злочину, не сказати декілька слів власне про самого Володимира Сташиса - видатного вченого, котрий працював першим проректором Харківського юридичного інституту, а зараз - юридичної Академії імені Ярослава Мудрого. Це людина, що пройшла війну, кавалер багатьох орденів, Герой України. Війну він пройшов у лавах розвідки, закінчив її в тому таки полку, котрий брав Рейхстаг, був кавалером багатьох радянських орденів і нагород України – ордену „Ярослава Мудрого”, „Богдана Хмельницького”, „За заслуги”. Погодьтеся – це говорить про людину достатньо...

І раптом - розбійний напад на його дочку.

Сталося це за білого дня. І за досить банальною схемою. Потерпіла знаходилася вдома одна з дитиною. Дзвінок у двері. „Хто там?” – „Вам телеграма!” Вона відчинила... Саме тут до квартири вдерлися три чоловіки. В цей момент вона, звісно, боялася, але не так за себе, як то за дитину. Але тут, слава Богу, „поталанило” - до малої ніхто і пальцем не торкнувся, під час пограбування вона міцно спала. Щодо господині, то її злодії зв’язали, і жбурнувши до однієї з кімнат,