Перехрестя долі, стр. 100
З вокзалу прибули до ГУВС Санкт-Петербургу і Ленінградської області. Воно, що цікаво, і зараз носить таку назву. Будівля, в котрій ми опинилися, і в народі і серед співробітників, що несли там службу називався „Великим будинком”. Збудовано його було в довоєнний період і розміщувалося там, звісно, НКВД. Майже все про цю будівлю сказано в короткому віршику, взагалі не веселому:
На улице Шпалерной
Стоит волшебный дом
Зайдешь туда ребенком,
А выйдешь – стариком.
Дійсно, зайти до нього легко, а вийти складно. До того ж, це не тільки в переносному значені слова, як то трапляється з усіма будинками, де подібні „контори” розміщувалися. Збудовано його було досить специфічно - дуже довгі звивисті коридори і переходи. І нерідко різноманітні повороти заводили тебе в закутки і глухі кути, про призначення котрих годі було й гадати. Я декілька разів самотужки намагався „вибратися” з цього лабіринту, враження скажу вам те ще... Велика кількість затемнених ділянок – там потрібно пройти, потім відчинити двері, потім повернути, потім знову в цілковитій темряві щось відчинити... Не ходити ж в день з ліхтариком! А без ліхтаря чи то знайдеш потрібний шлях? І, взагалі, неприємно якось. Люди, котрі там працювали вже звикли, а от нам було сутужно. Незатишно було в цьому будинку на березі Неви. Але то таке... Пішли ми напрямки до заступника начальника карного розшуку. Він нас відвів до „майнового” відділу, де нас зустріли четверо молодих співробітників. Ми їм виклали ситуацію, назвали прізвище Модорського, і...
І, з’ясувалося, що „наш” Модорський особистість в оперативних колах досить відома. Разом з цим, як то кажуть, „у всьому підозрюється, але ні в чім не звинувачується”. Знайти цього типчика було не так вже й легко, адже на той час він фактично знаходився на нелегальному становищі. Втім, місцеві сищики достеменно знали про деякі „місця” цього альфонса – адреси, де він час від часу з’являвся. Так, про всяк випадок знали, як то і належить хвацьким операм. Впритул вони його не відпрацьовували, оскільки на той час ніякої цікавості він не викликав по жодній справі, що розслідувалася.
„Стрепенулися” місцеві сищики в той момент, коли ми розповіли про те, що до Харкова Модорський з’явився зовсім не з порожніми руками, а з горою речей, більш, ніж сумнівного походження. Особливо їх очі заблищали при згадці песцевої шубі – мрії Снігуроньки. Через те, що людьми вони були розумними, то одразу підняли справи стосовно пограбувань і розбійних нападів на помешкання громадян, що їх було скоєно „на гранітних берегах”. Потрібно сказати, що довго ритися в паперах не довелося. Доволі швидко „випливло”повідомлення про напад на квартиру, що його було скоєно на Василевському острові, в котрому саме цей хутряний виріб і згадувався. В переліку викрадених речей, звісно. Взагалі, цей перелік був чималий. Впадало в очі те, що під час нападу було жорстоко побито господиню квартири – одиноку жінку. Це вже нагадувало почерк, а не простий збіг обставин. Вимальовувалася певна схема злочинних дій. Тим більш, що на цьому ніхто не заспокоївся, і, незабаром знайшлися розбої, вкрай схожі на „наш”, і на той, що його скоїли на Василевському. Та й потерпілі, коли перелічували прикмети грабіжників, складалося враження, змальовували ті самі „особистості”. В той час в „балаклавах” чи то навіть в панчохах, натягнутих на голову, на „діло” не ходили – чи то не модно було, чи то не „за поняттями”. І „портрети” нападників багато в чому збігалися.
Зметикувавши, що „наша” справа, міцно переплітається з „їхніми” розбійними нападами, ленінградські колеги, розгорнули бурхливу діяльність. Перш за все – віддали команду за своїм напрямком, і, адресу, за котрою міг з’явитися Модорський, було взято під щільний контроль розвідки УВС. Я, своєю чергою, теж запитав допомоги та посилення. Зателефонувавши до Харкова, я попрохав прислати ще й слідчого - тому, що по всьому скидалося на те, що Модорський в Ленінграді, і слідчому тут, на місці, діло знайдеться. А на додачу ще й оперативника „випросив”. Адже, ми там були тільки вдвох, а таким складом працювати по злочинному угрупованню (а все на те скидалося), принаймні, було безглуздо. До моїх прохань керівництво поставилося прихильно, і досить швидко ми зустрічали і слідчого, і оперативника. Останній, Саша Лашин, був досить цінним „надбанням”, оскільки, захоплювався карате. Що нам, згодом, і стало у пригоді...
Скільки мотузочці не витися... „Засвітився” наш клієнт на одній з адрес. І ми впритул наблизилися до хвилюючої миті аж ніяк не романтичної зустрічі. Все відбувається як слід – розвідка „веде” Модорського, а ми, своєю чергою, рухаємося зустрічним напрямком, готуємося „приймати”. Відбувається все це знову таки на Василевському острові, в районі якогось речового ринку, що їх тоді намножилося по колишньому СРСР безліч. Я його впізнаю одразу, оскільки, фотографію ми мали, як у відомій комедії і „в фас”, і „в профіль”. І вийшов цей красунчик саме на нас з Лашиним. Довго Саша не панькався – ефектний вимах ногою - і затриманий повалився наче підкошений. За лічені секунди – не встиг, переляканий такою прудкістю, розвідник до нас добігти - закутого в кайданки Модорського пакували до машини. Прийшов до тями