Перехрестя долі, стр. 96
Нагальної потреби доводити власні, як то кажуть в міліцейських атестаціях, „службові і ділові якості”, в мене не було. Оскільки, вік мій був далеко не пенсійний, я був досить молодим співробітником, „підсиджувати” мене ніхто з підлеглих теж не збирався. Потреба була в іншому – перевірити, чи стало хоч якимось уроком те, що трапилося у музеї, для співробітників та керівництва, і чи слід найближчим часом очікувати подібних „приємних” несподіванок. Саме це і спонукало поставити питання з якого, взагалі, і „закрутилася” викладена нижче історія:
- А скажи-но мені Станіславе, - запитав я, сидячи за столом, підпершипідборіддя рукою, і спрямувавши погляд на співрозмовника, тобто на свого „бойового зама”, як я його йменував, Станіслава Яценко, - скажи-но мені таку річ: ти як вважаєш – чи можливо з нашого музею викрасти картину?
- Але ж її вже викрадено! – здавалося, Яценко був вражений таким риторичним для цієї ситуації питанням.
- Ні, я не про те... Я маю на увазі, чи можливо викрасти картину саме зараз, скажімо, нам з тобою?
- І то дуже просто, „свиснемо” – ніхто і миркнути не встигне! – очі зама заблищали, адже був він бойовим не тільки на словах, отож, без жартів, схоже, надихнувся майбутньою „операцією”.
- Ти не поспішай – „свиснемо”, скажеш таке, - слід було трохи втамувати запал співрозмовника, - адже там, між іншим, міліціонер внизу стоїть. До того ж озброєний...і коли взяти до уваги те, що ми там, коли звісно наважимося, будемо орудувати не в формі, то він нас, не розібравшись і підстрелити може!
- Ще чого – підстрелити! Теж мені біда! А ми... А ми там свого співробітника поряд з нам поставимо, теж не в формі, зрозуміло, щоб ситуацію контролював. Він йому, якщо доведеться, по межи очі засвітить, щоб не дійшло до стрілянини!
- Ну, ти таке скажеш! – від такого розмаху „злодійських” планів власного заму в мене аж подих перехопило, - Ти що ж, друзяко, зовсім з глузду з’їхав?! Коли так, то це вже не крадіжка, а справжній розбійний напад вимальовується! Ні, напад на музей ми скоювати не будемо – тут в нас не якесь Чикаго з гангстерами... А коли ти такий меткий, то саме ти і стоятимеш внизу, про всяк випадок. І щоб ніякої мені самодіяльності, про бійку навіть мови не йдеться. Чув?! Красти піду власне сам – на правах начальника. А співробітника, однак, прихоплю – адже повинен хтось на чатах стояти...
Так і домовилися.... День потому двоє відвідувачів, котрі нічим поміж інших не вирізнялися, без поспіху проходжалися залами музею. Від інших шанувальників прекрасного один з них відрізнявся хіба що величезним поліетиленовим пакетом, затиснутим у ріці, і на вигляд порожнім. Втім, що в цьому дивного? Можливо людина вирішила поєднати приємне з корисним – культпохід до музею з закупами картоплі. Чи-то може він другу добу поспіль в черзі за ковбасою стоїть, і щоб не витрачати марно час, вирішив долучитися культурних цінностей! В той час за продуктами такі черги траплялися що, поки дочекаєшся свого номеру - встигнеш і музей відвідати. І, взагалі, кому яка справа до цього...
В мене ж, в свою чергу, настрій був, так би мовити, базарний. Тобто всі думки було зосереджено на одному питанні: „А що ж брати?”. Обрати ми мали змогу будь що, оскільки, придивившись разом з опером, котрий мене супроводжував, до картин прискіпливіше, переконалися в тому, що найгірші наші підозри справдилися – жодна з них не була приєднана до сигналізації (нехай навіть примітивної, чи то, взагалі, допотопної). Єдине, що з’єднувало картині зі стінами - це мотузочки на кшталт „шпагату”, такі вбогі на вигляд, що їх не те щоб різати, розірвати було справою декількох секунд. Отож відповідь на питання - котра ж з картина повинна стати жертвою викрадення - цілковито залежала від сумління викрадачів.
Перш за все було відкинуто великогабаритні полотна. Оскільки „брати” картину потрібно було разом з рамою, доводилося обмежуватися розмірами пакету (не доводити ж діло до цілковитого абсурду, виносячи величезну картину ЗОВСІМ не ховаючись!). Картини надто вже відомих майстрів ми поминули, і досить швидко – нам тільки й того не вистачало, щоб музейні робітники, розлючені зухвалістю міліціонерів, знайшли потім на картині якісь пошкодження чи недоліки, що їх було отримано внаслідок „крадіжки”, і виставили горе-викрадачам такий „рахунок”, що його довелося б виплачувати аж до пенсії. Ні, дзуськи! Ризик, як відомо, справа благородна, але межу теж потрібно бачити.
Далі справа стосувалася лише власних вподобань. „Брати” якусь сюрреалістичну чи-то абстрактну мазню, бажання не виникало. В живописі особисто я віддаю перевагу пейзажам. Тому і вибір мій зупинився на гарненькій (вочевидь сучасній) картині на котрій було зображено якусь природу. Озирнувшись навкруги, як справжній злодій, скомандував: „Ріж!”.
Тонесенька мотузка навіть не тріснула під наточеним ножем. Не промайнуло і миті, як картина опинилася, в призначеному для цієї мети, пакеті. І що ж? А нічогісінько! Звісно, що я не очікував на грім з неба чи щось подібне, але такої цілковитої тиші і спокою... Не розірвало повітря тривожне завивання сирени, не відгукнулися тривожні дзвінки, не забігали коридорами люди. До хрусту в щелепах позіхав на вході „пильний” міліціонер, а Яценко, котрий тупцював коло нього, повною мірою відчув свою зайвість в якості „групи прикриття” - такий „вояка” не те що стріляти, почухатися годину збиратиметься. Солодко сопіли, тільки й того, що не хропіли бабусі – берегині музейного скарбу, котрих, разом з їхніми кріслами, не розібравшись, легко було сплутати з тими ж, припорошеними пилом, музейними експонатами. Не те що паніки, а й ознак життя не було в приміщені взагалі. Як то кажуть, тиша, мир і спокій. І