Перехрестя долі, стр. 95
Місцеве населення до крадіжки було взагалі не причетним – в цьому я був впевнений на сто відсотків. Більш того, згодом стало зрозуміло, що вишукувати злочинців в Харківській області теж марно. Було зафіксовано автівку, котра в ніч, коли було скоєно злочин, рухалась освітленим залізничним переїздом. І жінка, котра чергувала тоді, дала свідчення про те, що бачила автомобіль „Жигулі” зеленого кольору з номерними знаками, що не мали жодного стосунку до України. Пропрацювавши в Пархомівці з серпня місяця до, як то кажуть, „білих мух”, ми повернулися назад з висновком: „Комплекс оперативно–розшукових заходів, що було проведено, позитивних результатів не дав...”. Звучить він, на жаль, не рідко, але, зрозуміло, ні в рядових співробітників міліції, ні, тим паче, в їхніх керівників цей висновок радощів не викликає. Пошук тривав вже шляхом організації взаємодії з територіальними органами правопорядку СРСР і закордонних держав.
Продовження ця історія мала через 6 років. У Москві на одному із залізничних вокзалів було зламано комірку камери схову, і в ній було знайдено одну з викрадених картин. Другу картину – одну з батальних гравюр, було вилучено під час обшуку на пошті. Перевірили одну з посилок, побачили, що це картина, відкрили. Співробітники переглянули каталоги, і зрозуміли, що це картина, котру було викрадено в Пархомівці. Але хто сховав? Хто і кому пересилав викрадене? Все це залишилося, як то кажуть, „поза кадром”. Практично, ця справа залишилася нерозкритою.
Але Народний музей у Пархомівці не лише не зник, і не був знищений, як за часів „перебудови”, так і пізніше, а й перетворився на ще більш серйозний культурний заклад. Сьогодні – це філіал Харківського художнього музею, котрий нараховує в своїх фондах близько 3000 експонатів, що їх розміщено у 16 залах. Під музей виділено вже всю будівлю, в котрій він колись займав лише перший поверх. А екскурсанти з усіх кінців країни, і з-за її меж, і далі захоплюються красою, коло витоків котрої стояв народний подвижник Афанасій Луньов.
Слід сказати, що в процесі забезпечення тези про збереження народного надбання, нам, співробітникам Харківської міліції, картини доводилося не лише розшукувати, але і... „викрадати”! Так, так - саме викрадати!
З Художнього музею, що знаходився, в прямому сенсі слова, на одній вулиці з УВС Харківської області, поцупили картину. Як?! Дуже просто, як з’ясувалося згодом. Але не буду упереджувати події... Сталося це приблизно за рік після подій, що їх змальовано вище – в 1988 році. На той момент в обласному управлінні карного розшуку я очолював той самий відділ, і випадок цей був для мене дуже прикрим. Оскільки витвір мистецтва, що було викрадено, являв з себе ніщо інше, як малюнок „Багатій і бідняк”, авторство його було встановлено давно і сумніву не підлягало – видатний Рєпін. Свою втрату музей оцінив матеріально в десять тисяч американських доларів, а що вже казати про збиток, котрий не можна виміряти грошима, адже такі витвори мистецтва проходять за рангом не самих лише антикварних цінностей, а саме національного надбання...
Роботу з розшуку викраденого було, звісно, організовано і проводилась вона настільки ретельно, наскільки це було можливо. Втім, сплинуло не так вже й багато часу, коли стало зрозуміло – справа, скоріш за все, безперспективна. За даними, що були нами напрацьовані, все сталося відповідно до налагодженої схеми: Рєпінський малюнок, напевно, в лічені години після викрадення, (близький кордон цьому сприяв), опинився на суміжній території, а вже звідти „поплив” далі, де пошуки його, м’яко кажучи, складали неабияку проблему.
Але, поганий той сищик, котрий стикнувшись зі складним злочином, б’ється тільки над його розкриттям, і зовсім не переймається профілактикою подібних злочинів на майбутнє. Чи вдасться знайти Рєпіна – нікому не відомо (хоча, всі потрібні оперативно-розшукові заходи, не зважаючи на те, що результат скоріш за все буде „нульовий”, тривали). А бажання мати справу з такими викраденнями знову і знову ми не мали. Тим паче, що давно відомо – варто злодіям відповідної „спеціалізації” відчути десь „слабке місце”, котре дасть змогу скоювати лихі „справи” без особливого ризику – і чекай на аналогічні злочини, що підуть навалою. Саме в цьому напрямку і повернули думки. Думали ми думали, та й надумали...
Напевно, достеменно не відомо, звідки дістав сюжет для своєї комедії автор сценарію фільму „Старі-розбійники”, з неперевершеними акторами Юрієм Нікуліним і Євгеном Євстєгнєєвим у головних ролях. Можливо, з байок чи то зі спогадів людей служивих, може і з власної творчої уяви. Наразі це не суттєво, і не важливо для нас. Важливим є інше – те, що основну сюжетну лінію цієї кінокомедії було вирішено відтворити точнісінько. Для тих, хто не пам’ятає зміст фільму нагадаю: підстаркуватому співробітнику прокуратури, котрого за будь-що намагається „підсидіти” молодий та прудкий колега, негайно потрібно розкрити злочин, до того ж неабиякий, а як то кажуть сучасним правоохоронним жаргоном, „резонансний”. Цим він бажає, не зважаючи на вік, продемонструвати оточуючим і колегам свою о-го-го яку високу професійну придатність, і взагалі, те, що він є людиною незамінною.
Який злочин простіш за все розкрити?Вірно, той, котрий ти скоїв, власне, сам! Разом із старим друзякою, котрому пенсійний вік теж дихає в потилицю, герой фільму „відпрацьовує” декілька варіантів і зупиняється на найбільш вдалому, принаймні, так йому здається: викрасти з місцевого музею картину Рембрандта. І план злочину дійсно видається вдалим: ані вбивати, ані наносити комусь тілесні ушкодження не потрібно, злочин вийде досить „гучний”, а величезний збиток від нього дуже просто відшкодувати – лишень повернути картину на місце. Як то кажуть, і вовки ситі, і вівці цілі.
І все у героїв фільму виходить вдало: і викрадення картини пройшло „на ура”, з неймовірною легкістю, і ловити їх за такою неприглядною справою теж ніхто не кидається, ось тільки... Біда полягає в тому, що ніхто „злочину століття” не помічає, і на відсіч відмовляється його визнавати – і