Перехрестя долі, стр. 94
Як вже говорилося, сигналізація в музеї була. Більш того – два співробітники міліції при службовому мотоциклі, несли свою службу буквально в ста метрах від музею на пульті, на котрий, відповідно, і була заведена сигналізація. Але, в центрі, окрім музею, було ще і правління колгоспу, універмаг, гастроном, аптека. І всі будівлі, як одна – під сигналізацією. Для реалізації свого, напевно, заздалегідь обміркованого і наміченого плану, злодії обрали „найтемнішу”, як у відомій пісні ніч. Ніч була не тільки темною, а й дощовою, і, на додачу, вітряною... Тобто, обрали таку погоду, коли жодна нормальна людина перебувати на вулиці категорично не схоче. Свою партію вони відіграли, як за нотами – для початку, грюкнули у двері універмагу так, аби там спрацювала сигналізація. Вона і спрацювала! Тому, що була надійна... Звісно, міліціонери дисципліновано заскочивши на мотоцикла, помчали до універмагу, де, зрозуміло, нікого не знайшли, як не шукали. Переконавшись в тому, що це хибне спрацювання – може блискавка вдарила, чи дощем залило, охоронці порядку заспокоїлися. Довівши до ладу сигналізацію - відбули, як то кажуть, до місця постійної дислокації.
Те, що злочинці прискіпливо спостерігали за цими переміщеннями, і діями міліції, сумніву не викликає, позаяк надалі в селі зчинилася справжня чортівня – сигналізація почала спрацьовувати раз по разу. Спершу – в аптеці, котра була розташована трохи далі, (ще одна приємна „подорож” під дощем). Потім – знову універмаг. Міліціонери – на мотоцикла, і подалися вгамовувати сигналізацію. І, знову таки, повернулися ні з чим. Разу після п’ятого ці хлопці, вщент розлючені від безглуздого нічного снування під дощем, сказали: „Пішло воно все...до чорта! Та ще й цей музей тут...слава Богу, хоч в ньому сигналізація не волає, до того ж він від нас за тридцять метрів! І що там брати в цьому музеї? Картини всілякі...”. може і не зовсім так сказали, але зміст сказаного був саме такий. Оскільки, по цьому хвацькі правоохоронці порізали сало, відкоркували пляшечку і... і, скажімо так, узялися за профілактику застудних захворювань. Від’єднали всі пульти сигналізації, і з легким серцем та почуттям виконаного обов’язку, полягали відпочивати до ранку. На застуду, до речі, вони дійсно не захворіли. Болячка, що їх розбила після того, як було порушено кримінальну справу стосовно несення ними служби, мала зовсім інший характер.
Розміщено було музей на першому поверсі. На другому поверсі цієї ж будівлі, куди вели дерев’яні сходи, було безпосередньо розташовано контору цукрового заводу – там сиділи бухгалтери, лічильники та інші. Перший поверх складався з п’яти чи то шести кімнаток, де безпосередньо розмістився сам музей плюс приміщення запаснику, в котрому зберігалися картини, що не виставлялися. Злочинці досить просто потрапили до приміщення, скориставшись великими ножицями для розрізання металу. Цими ножицями вони перекусили решітку, відтиснули її, розбили вікно і потрапили безпосередньо до зали музею, з якого вибірково і позабирали витвори мистецтва. Єдине, з чим вони, як я вже сказав, дали маху – це „Останній день Помпеї”, через шар фарби завтовшки в палець.
Проникнення сталося десь о п’ятій ранку. Виносили все по-хазяйськи, через двері, не надто себе обтяжуючи - ікони були невеликі, картини вони повитягали з рам (так вони й зосталися висіти на мотузочках вздовж стін). Скажу відверто, що оцінка викраденого в триста тисяч навіть на той час, була надто приблизною. Гадаю, сума викраденого і в радянських карбованцях „тягла”, як мінімум, мільйона на три. Оригінали картин і ікони 16-18 століття – це аж ніяк не триста тисяч! Хоч, тоді, звісно, карбованець був не те, що зараз - 69 копійок коштував долар США, отже все можливо...
Починаючи розслідування злочину, ми, звісно, перш за все, поцікавилися тим, як цей музей було створено, і тим, як вівся облік експонатів. Луньов розповів нам все до найменшої подробиці – йому нічого було приховувати, людиною він був виключно порядною. Хіба що був ентузіастом, аж надто захопленим справою. А розпочався музей з того, що він разом з учнями почав писати листи в різні музеї СРСР. В листах по-простому розповідалося, що ось ми створили такий собі сільський мистецький музей - люди добрі, допоможіть хто чим в змозі! І допомогли! Добрі люди відгукнулися на прохання. І як відгукнулися! Мистецький музей Ленінграду надіслав картину Піссаро. З Чугуєва було надіслано портрет Харитоненка руки Рєпіна... Практично з усіх республік СРСР в цей музей надійшли, як на сьогоднішній день, просто фантастичні цінності! А облік цих скарбів вівся в комірній книзі... Саме так – записувався номер картини, що надійшла, і описувалося що саме і звідки надіслали. Слід віддати належне Луньову, облік він здійснював правильно. А картини все прибували і прибували – з Ермітажу, Третьяковської галереї, Дрезденської картинної галереї.
Звісно, що окрім порядності, мав директор народного музею й інші людські якості. Наприклад, надмірну непосидючість і невтомну жагу дії. Інша людина, на його місці, всілася б, в оточені культурних скарбів, і мліла б від споглядання останніх. Але Афанасій Луньов був не з таких. Він перш за все був альтруїстом.
Щойно музей з наївного починання перейшов до стадії серйозного культурного закладу, у Луньова виникла думка - видати музейний каталог. Для того, аби, звісно, збільшити кількість екскурсій, що відвідують музей. До того ж, як не дико і неймовірно це здається сьогодні, безкоштовно, меркантильного підґрунтя тут не було і близько! Вхід до Народного музею був цілковито безкоштовним. Для всіх. Ось така була добра і світла людина – новатор і патріот свого краю. У нього взагалі не було на меті отримання прибутку – головним було дійсно створення колекції художніх витворів, котрою мала б змогу насолоджуватися максимальна кількість людей, уславлюючи рідний край.
І ось каталог було видано, в ньому було вказано все, що знаходилося в цьому музеї. Принаймні –