Перехрестя долі, стр. 93

вранці я прокинувся від дзвінка оперативного чергового по УВС Харківської області, де в той період часу мені довелося обіймати посаду керівника відділу по боротьбі з майновими злочинами Управління карного розшуку області. Новини, що черговий поспішав повідомити, зрозуміло, були не радісними. Полягали вони в тому, що у селі Пархомівка Краснокутського району Харківської області скоєно крадіжку з художнього музею і сума збитку, що було нанесено державі, складає 300 тисяч карбованців. Цифра ця в ті часи була колосальною, і звучала неправдоподібно, вбивче! Особливо, якщо взяти до уваги, що трапилося все це у музеї, про який я і гадки не мав. До того ж, знаходився він далеко від районного центру. Правду кажучи, район цей являв собою те, що називається не „красний”, а крайній кут (тобто - окраїну) Харківської області. Подив подивом, а справа справою. Після отримання цієї інформації я прибув до УВС , звідки було організовано виїзд слідчо-оперативної групи на місце злочину.

Їхали ми туди години зо дві, і це ще був непоганий результат, оскільки дороги були, м’яко кажучи, незаздрісні. Втім, з того часу, наскільки мені відомо, в цьому плані мало що змінилося... Але, приїхавши до села, я знов відчув великий подив – тільки, так би мовити, зі знаком „плюс”. Саме там дороги сяяли відмінним асфальтом, було збудовано чудовий центр – з великим універмагом, гастрономом і аптекою. Помилувавшись цією красою, ми прибули безпосередньо до музею, котрий був розташований в приміщенні правління цукрового заводу.

Тут слід зробити невеликий відступ – справа в тому, що село Пархомівка відоме саме тим, що з дореволюційних часів там були розташовані цукрові заводи, котрі належали відомому українському мільйонеру Павлу Івановичу Харитоненку. Звісно, цей пан гроші, що були зароблені на цукрі, (а тоді цукром з України торгували на території усієї величезної імперії), витрачав саме на придбання витворів мистецтва. Переважно, це були картини та ікони. Колекція, що була ним створена, видавалася колосальною. Частину цих витворів в бурхливі роки революції Харитоненко, котрий емігрував до Франції, вивіз за кордон. Але, більша частина цього зібрання, скоріш за все, через відсутність змоги її вивезти, залишилася в Україні. І, як наслідок - частково була розвезена по різних музеях Москви, Ленінграду, Києва та Харкова, а частково – банально розкрадена. Я особисто в останньому не маю сумнівів, оскільки, при проведенні звичайного подвірного обходу на свої очі бачив, що відра, з яких годували тварин було накрито дошками, надто схожими на те, що могло б залишитися від написаних колись на дереві ікон. Не в кожній хаті таке зустрічалося, але, повторюю, було.

Що ж трапилося у сільському музеї в серпні 1987 року ? Засновником цього музею, що мав назву Народного, був директор, (на той час вже колишній), місцевої школи Афанасій Федорович Луньов, котрий зробив спробу організувати в Україні художній осередок культури в ті часи, коли ще був простим викладачем.

Відбувалося це в середині 60-х років. В ті часи подібні напрямки були досить популярні, і їх активно підтримували на всіх рівнях. Якщо пам’ятаєте, саме у той період було дуже модно створювати, наприклад, народні дружини, котрі в результаті повинні були замінити правоохоронні органи в боротьбі зі злочинністю. Такою ж прикметою часу було і створення народних театрів, народних академій, народних учбових закладів і таке інше. Добре це змальовано у фільмі „Стережись автомобіля”, де один із організаторів народного театру каже: „А чи не замахнутися нам на Уїльяма НАШОГО Шекспіра?!”. Так ось Луньов зі своїми учнями замахнувся, і як результат - виник сільський Народний музей.

Те, що ця задумка здійснилася, я зрозумів, щойно потрапивши до музейного приміщення. Перше, що я там побачив – величезне полотно, приблизно два з половиною на два метри, котре було фрагментом картини Брюллова „Останній день Помпеї”. Точніше сказати – лівий нижній кут найвідомішої картини, на якому юнак захищає свою дівчину від уламків будівлі, що падають. Злочинці і цю картину намагалися викрасти, та не так сталося, як гадалося! Сама лише визолочена рама важила кілограмів сто! Мабуть, переконавшись в марності таких спроб, крадії спробували вирізати картину з рами, але товстелезний шар старої фарби не піддався. Втім, сантиметрів зо тридцять картини вони таки розрізали ножем - та, де там!

Іншим предметам експозиції поталанило менше. Всього було викрадено 14 експонатів, з них – вісім ікон 16-18 століття, і шість картин. Особливу цінність мали два оригінали, написані Айвазовським, і дві, виконані на металі, гравюри західноєвропейських майстрів кінця 17-го сторіччя, із зображеними на них батальними сценами. Правду сказати, це був не найгірший варіант, коли зважити на те, що в музеї окрім картини Брюллова знаходилася (і залишилася на місці!) робота Рєпіна – портрет міліонера Харитоненка. Знаходився там і малюнок олівцем „Голуб миру” Пабло Пікассо. Відповідної цінності і вартості. Більш за все, особисто мене, вразила картина Франко Писарро „Весна”. Коли я запитав у Луньова скільки вона коштує, то він назвав мені цифру в 500 тисяч франків. Перераховувати все я не буду, але, аби остаточно дати розуміння про рівень зібрання, зауважу лише, що знаходилася в ньому така собі невеличка картина „Голова хлопчика”. Так, так саме та, руки видатного Ван Дейка... Звісно, оригінал. Як я розумію, на нинішній час вартість викраденого була досить серйозною, що вже казати про все зібрання... Не візьмуся навіть за приблизні підрахунки!

Тут слід сказати, що зовнішній вигляд музею, з його, так би мовити, наповненням, мав досить разючий контраст. Трава навколо нього стояла до половини мого зросту, і, на додачу, в ній вільно, неначе страуси у саванні, проходжалися здоровенні, товсті і поважні індики. Разом з цим до охоронної сигналізації музей було підключено! Що зовсім не завадило зловмисникам потрапити всередину шляхом банального зламу решітки на вікні. Як таке могло статися? Як з’ясувалося, дуже просто. Саме тоді, в кінці 80 – х років,