Перехрестя долі, стр. 92

Невеликий ЯК-40 приземлився в Луганському аеропорту. Василь Васильович вийшов, і керівництво області доповіло в.о. прем’єр-міністра про готовність до заходів. Ми з начальником СБУ області Ю.В.Землянським коротко доповіли про оперативну обстановку в області. Після чого виїхали до району відкриття нової шахти.

Як ви, напевно, здогадуєтесь, існує певна швидкість, що її суворо встановлено, з якою кортеж автівок із високим гостем має пересуватися. В кортежі йде „сигнальна” ДАІ, наш з начальником СБУ автомобіль, особи, що їх зустрічають, керівництво області, і вже ті, кого було задіяно під час заходів...

Дорогою мерехтять пости ДАЇ, що їх було попередньо виставлено, все відбувається у штатному режимі... Хіба що дещо затримуємося – втім, зачекають, прем’єр-міністр не кожного дня приїздить.

Втім, Василь Васильович, напевно, мав щодо цього іншу думку. Він не збирався примушувати будь-кого чекати на себе. На великій швидкості його автівка обігнала спершу нас, потім – міліцейську машину, та, „вирвавшись на оперативний простір”, кулею помчала до населеного пункту, де мало відбутися відкриття. Я встигаю лише віддати рацією наказ ДАІ збільшити швидкість, випередити об’єкт та вести його трасою. Ми самі збільшили швидкість до 140 та намагалися наздогнати прем’єра, втім із урахуванням погоди та стану дороги, зробити цього ми не змогли. Ось так хазяї прибули на місце позаду самого гостя.

Хвала Богові, дісталися вдало. А мені Василь Васильович мовив: „Швидше треба їздити, підполковнику!” та посварився пальцем.

Після відкриття шахти ми повернулися до Луганську і тут в залі засідань облдержадміністрації на прем’єра очікували шахтарі.

Що тут вчинилося! Говорили та галасували вони всі одночасно, отже, зрозуміти щось було, фактично, неможливо. Не давали слова мовити ані голові обласної адміністрації, ані міністрові вугільної промисловості, ані прем’єрові. Я вже став розмірковувати щодо залучення додаткових сил міліції. Але прем’єр, що виявив фантастичний спокій, дочекався допоки всі трохи втомляться та галас вщухне, а потім абсолютно спокійно почав говорити те, що дійсно стали слухати.

Наразі він не читав текст, що було приготовано заздалегідь, а оперував викладками, котрі доводили збитковість шахт, довів до людей, що зібралися, програму майбутнього працевлаштування персоналу цих шахт, соціальні виплати, що їм належать. Він оголосив розміри асигнувань, що їх було виділено на водопостачання та збереження шахтного обладнання, змалював майбутній розвиток транспортної інфраструктури та житлового будівництва. Причому все це було оголошено чітко та достатньо коротко. Завершував свій виступ він вже у цілковитій тиші.

Після такої доповіді сперечатися, фактично, не було через що. Рішення про реструктуризацію двадцяти шахт було прийняте. Остаточне вирішення питання було за Кабінетом Міністрів України.

На завершення хотів би підкреслити, що успішне виконання завдань щодо забезпечення безпеки осіб, що охороняються, є можливим лише за умови чіткої взаємодії силових структур, перш за все – Управління Державної охорони, поліції, СБУ. Під час проведення подібних заходів ми, зазвичай, створювали спільні штаби, та й саме спілкування у процесі роботи було, скоріш, дружнім. Адже УДО України керували, та й зараз очолюють люди, котрі пройшли серйозну школу в органах МВС та держбезпеки. Це – генерал-лейтенант Шепель В.К. - харків’янин та колишній працівник карного розшуку, генерал-полковник Строгий В.І.; екс-начальник кримінальної міліції України, генерал-полковник міліції Опанасенко П.Н.; екс-керівник „Альфи” СБУ генерал-лейтенант Бірсан О.С.; генерал-полковник В.В.Гелетей. За нинішніх умов військового протистояння робота в зоні особливої уваги дозволяє керівникам держави та іноземним гостям відвідувати Україну, та, зокрема, і безпосередньо зону конфлікту, проводити в країні міжнародні перемовини та форуми. В цьому полягає звитяга правоохоронців та їх надзвичайно важка праця – адже Бог не за силами хрест не дає.

Декілька слів щодо культурних цінностей

Люди старшого покоління, напевне, пам’ятають вислів «вождя» світового пролетаріату: „Мистецтво належить народу”. І, звісно, правоохоронці, котрі належать до вікової групи, що починала свою службу за часів Радянського Союзу, пам’ятають основний принцип роботи органів того часу: „Все, що належить народу, все, що народом створено, повинно бути надійно захищено”.

Зрозуміло, що захист народного надбання полягав тоді (і зараз повинен), перш за все, в міцності державного кордону і в забезпеченні охорони тих численних матеріальних цінностей, що їх було створено працею українського народу – металургійних комплексів, заводів, фабрик, закладів та храмів науки, котрі складають науково-технічний і дослідницький потенціал країни. Захист всього, що перелічено вище, повинен, звісно, бути на найвищому рівні. Але хіба народні надбання складаються лише з промислового, аграрного і наукового потенціалу? Звісно ж, ні. Не менш, на мій погляд, серйозної та надійної охорони потребують і ті культурні цінності, витвори мистецтва, архітектури, предмети історичної спадщини, котрі, без сумніву, складають далеко не останню частку національного надбання України. Мова, звісно, йдеться не лише про ті шедеври, котрі протягом віків створювали наші співвітчизники. Ми говоримо про ті колосальні надбання, що накопичувалися в Україні зусиллями колекціонерів, меценатів, тих людей, котрі створювали музеї, картинні галереї та інші об’єкти культурного та історичного надбання, ставили за мету уславлення української культури та мистецтва, а також прилучення українців до скарбів світової культури.В зв’язку з цим варто згадати таких видатних українців, як Михайло Іванович Терещенко, Богдан Іванович Ханенко, Павло Іванович Харитоненко та інших меценатів, котрі витрачали свої мільйони не лише на задоволення нагальних потреб.Ці, так би мовити, без перебільшення, видатні люди, знаходили можливість витрачати власні кошти на зведення різноманітних пам’ятників, проведення реставраційних робіт, створення колекцій художніх цінностей, що дійсно уславили Україну.

Повертаючись від величних матерій до банальної міліцейської прози, хотілося б для початку згадати, цитуючи чудового поета, „те времена укромные, теперь почти былинные”, в які він мав таку популярність. Тобто епоху, так би мовити, „пізнього соціалізму”. Вже тоді, незважаючи на зовсім інший рівень злочинності та інші життєві реалії, що суттєво відрізняються від сьогоденних, співробітникам органів внутрішніх справ доводилося здійснювати досить великий обсяг оперативно-розшукових і профілактичних заходів, котрі були спрямовані на те, аби надійно захистити те, що народ створив, і те, що він отримав від минулих поколінь.

На життєвому шляху, ще за радянського періоду, мені доводилося стикатися зі скоєнням та розслідуванням викрадень художніх витворів. Пригадую серпень1987 року, коли