Перехрестя долі, стр. 91
Втім, геть несподівано, вони раптом рушили парком пішки у бік вулиці Дерибасовської. Помічник Леоніда Кучми сповістив, що президенти прямують до пивного ресторану „Гамбрінус”, наразі за маршрутом їх пересування (а це – близько півтора кілометра!) та й в самому барі співробітників, що забезпечують безпеку, не було.
Звісно, що декілька співробітників з особистої охорони таки знаходилися поряд з президентами, та, попри це, те, що відбувалося, аж ніяк не вкладалося в поняття „захист осіб, що їх охороняють”.
Погода була чудовою. Президенти крокували парком, і це викликало величезний подив у пенсіонерів, котрі грали в шахи на лавицях, матусь з дітьми та інших людей, що відпочивали. В цей же час ми, і наші співробітники практично оббігали прилеглими алеями керівників, котрі спокійно йшли, одночасно здійснюючи їх супровід та охорону.
Група співробітників УДО тим часом вже відпрацьовували „Гамбрінус”, отже, коли туди прибула висока трійця, приміщення ресторану вже було звільнено від сторонніх осіб та мало вигляд наче після „косметичного ремонту”.
Підстава відвідин одеського ресторану полягала у тому, що свого часу там часто бував відомий співак та актор Володимир Висоцький. Власники ресторану, фактично, створили там невеличкий музей, що його було присвячено артистові. Саме його президенти вирішили відвідати, звісно ж, разом з цим, скуштувавши одеського пива. А згодом, вже у цілковитій відповідності до плану, вирушили до аеропорту. Ми ж зітхнули з полегшенням...
Коли вже в одному з попередніх епізодів мною було згадано екс-прем’єра України Павла Лазаренка, доречно, напевно буде розповісти у цьому розділі і про нього. Одразу обмовлюсь – по прибуттю Лазаренка на Луганщину, складалося таке враження, що приїхав не державний службовець, хоч би й найвищого рангу, а цар. Надто вже з величезним розмахом все було організовано адміністрацією.
Того дня я зранку вирушив до Краснодону. Чому саме туди? Аби дати вичерпну відповідь, потрібно, перш за все, згадати про ті часи, коли це все відбувалося. 1995 рік – вкрай складний стан економіки в країні, коли соціальна напруга била через край. У шахтарському краї вона досягала чи не граничного загострення. Так, Луганську область трусило від шахтарських страйків, перекриття шляхів та мітингів. Шахтарі, очолювані незалежною профспілкою гірників, блокували збагачувальну фабрику та заважали вивозу вугілля, що було бункероване, до регіонів. Стан справ був загрозливим, вугілля, що його було щільно втрамбовано, займалося, не можна було виключати і можливості вибуху, котрий викликав би техногенну та екологічну катастрофу. Прокуратура області, МВС та СБУ прийняли рішення про силове розблокування ГЗК, внаслідок чого керівників блокади було заарештовано та доправлено до СІЗО Донецької області, а деяких з її учасників піддано мірам адміністративного покарання.
У Краснодоні ж гірники, що довідалися про приїзд прем’єра, вирішили прибути до Луганську, аби там запитати його „по-шахтарськи”.
Виходячи із ситуації, що склалося, був відданий однозначний наказ – перешкодити приїзду шахтарів до Луганську. На щастя, представники Краснодонського міського відділу міліції склавши руки не сиділи – близько 80 відсотків з них власну трудову діяльність розпочинали у шахтарських колективах, та мали міцні позиції поміж земляків. До речі, міліція у той період теж вже чотири місяці зарплатні не отримувала. Вдалося владнати справу миром. Ми зустрілися із керівниками профспілки, шахтарями, спокійно обговорили ситуацію, вгамували людей – і ніхто нікуди не поїхав...
Коли стало ясно, що ні на який „горняцький десант” в Луганську можна не очікувати, я вирушив до Луганського аеропорту, аби доповісти Юрію Смирнову, котрий знаходився там через те, що прем’єр-міністр мав ось-ось відлітати.
Лазаренка в аеропорту ще не було, тож я швидко доповів начальнику. Допоки я розповідав, що все добре і жодних НП не передбачається, з’явився й Павло Іванович. Юрій Смирнов підійшов до нього, як то встановлено протоколом. Щойно залишивши затишну автівку кортежу, Лазаренко був поважним та розслабленим. Окинувши царським поглядом співрозмовника, він запитав: „ Ну, чого ти, генерале, хочеш?”. Смирнов з відповіддю не забарився - скориставшись ситуацією, він просвітив столичного гостя з приводу того, що особовий склад міліції Луганщини вже четвертий місяць сидить без заробітної платні. Зважаючи на обстановку в регіоні, що наближалася до межі кипіння, та досить високу можливість виникнення заворушень – ситуація далеко не найкраща, і чи змога посприяти, аби люди отримали, гроші, що їм належать?!
Лазаренко вислухав, підізвав, ляснувши пальцями, когось з власного причту. Той підбіг, давши йому телефон з номером керівника Національного банку, що його вже було набрано. Співрозмовникові, що негайно знайшовся на іншому кінці дроту, Лазаренко мовив: „Слухай, я знаходжуся в Луганську... тут міліціонери не отримують грошей!” Після чого повернувся до Смирнова та запитав: „Скільки тобі потрібно грошей?” Смирнов, що був готовий до такого запитання, коротко відповів: „ П’ять мільйонів!” Лазаренко, кивнувши, повернувся до розмови із главою Нацбанку: „Так ось – ти сюди п’ять мільйонів закинь та доповіси мені!” Начальник УВС, звісно ж, подякував йому та був удостоєний прем’єрського: „Гаразд, йди!” Гаразд, то й гаразд... Але як вже були вдячні своєму генералові міліціонери, котрі нарешті, побачили довгоочікувану зарплатню!
Надовго запам’яталась і зустріч, що відбулась на Луганщині, із зовсім іншою людиною, котра виконувала обов’язки прем’єр-міністра – Василем Васильовичем Дурдинцем. Генерал Ю.О.Смирнов на той час знаходився у відпустці, тому всі турботи з організації візиту високого гостя мені довелося перебрати на себе.
Поїздка мала бути важкою, попри те, що починалася вона з позитивного моменту – відкриття шахти у Перевальському районі. Другу частину візиту – до держадміністрації було присвячено реструктуризації кількох десятків шахт, що були збитковими. І це все при тому, що шахтарські заворушення в області не вщухали.
Це лишень сказати легко: „Зачинити шахту!” А що робити з гірниками, котрі там працюють? Як забезпечити їх новою роботою? А демонтування шахтного обладнання на мільйони гривень? Та й у самій шахті має бути забезпечена постійна викачка води, треба укріпити виробітки, аби уникнути обвалів. Не буде зроблено це – стануться екологічні та техногенні катастрофи... Все це потребує грошей, а в державі з ними, як завше, сутужно.
Ось і протестували гірники проти закриття шахт, котрі вже давно були збитковими через збіднілі вугільні горизонти. Але ж саме вони давали, хоч і за ціну важкої та небезпечної праці, зарплатню, світло, тепло та воду до домівок мешканців шахтарських селищ. Буде шахта – буде працювати і яка не яка соціальна інфраструктура. Ні –