Перехрестя долі, стр. 9
Втім, ми відволіклися від основної лінії оповідання. Отримавши в рядах інспекції у справах неповнолітніх неоціненний досвід і гарт, я наблизився до переходу до зовсім іншого міліцейського підрозділу, служба в якому була метою та мрією для абсолютної більшості молодих працівників міліції. Мова, звісно, про карний розшук...
Важке літо 1981-го
З певного часу щодо так званого „застійного” періоду історії нашої країни (тобто – 70-ті, перша половина 80-х років минулого століття) існує думка, що вони уособлювали собою майже „райські” часи, у сенсі криміногенної ситуації. Начебто, тоді в СРСР панували тиша, спокій та Божа благодать, а міліція страждала неробством. Що на таке відповісти... з одного боку, певна частка правди в цьому є – але лише частка, і, виключно у порівнянні з більш пізніми часами, коли з початком перебудови почала зростати організована злочинність з усіма „принадами”, що притаманні цьому явищу. В порівнянні з кінцем 80-х – 90-ми роками, час був насправді, незрівнянно більш спокійний та мирний – принаймні, слова „рекет” і „кілер” належали, хіба що, до міжнародної кримінальної хроніки, а масових бандитських розбірок ніхто собі і в страшному сні уявити не міг...
Втім, і стверджувати, що злочинності в ті часи в СРСР не існувало, було б вкрай хибно. І, звісно ж, міліція не ніжилася в блаженному неробстві і не била байдики. Для прикладу хочу згадати події , що їх ввібрало в себе одне літо 1981-го року, літо, що мені запам’яталось.
Є в Харківській області місто Зміїв, і, відповідно Зміївський район. Втім, того літа був він не Зміївським, а Готвальдівским, оскільки, і місто і район йменувались тоді на честь керівника неіснуючої нині комуністичної партії країни Чехословаччини, котра, на сьогоднішній день, теж зникла з географічної мапи світу. Назву таку ті місця мали не випадково - в селі Соколово, що належало до Готвальдівського району, відбулася кривава битва, в котрій вкрили себе осяйною славою саме воїни чехословацького 1-го окремого батальйону під керівництвом Людвига Свободи.
8 березня 1943 року фашисти, що намагалися розвинути, розпочатий ними контрнаступ проти Воронізького і Південно-Східного фронтів Червоної Армії, кинули на Харків добірні частини дивізії СС „Мертва голова”. На їхньому шляху разом з червоноармійцями встали і бійці 1-ї роти чехословацького батальйону, командиром котрого був Отокар Ярош. Необхідно відзначити, що це був перший бій на радянсько-німецькому фронті, котрий вела військова частина, що складалася з іноземних громадян.
Битва розгорнулася неймовірно тяжка і кровопролитна. Лише піхоти у есесівців нараховувалося більше двох батальйонів, а на додачу уся ця сила мала підтримку з танків та іншої бронетехніки. Незважаючи на вогонь артилеристів-червоноармійців, котрим вдалося значною мірою пошкодити ворожу бронетехніку, фашисти потіснили чехословаків з околиці до самого центру Соколово. І там бійці Отокара Яроша встали на смерть... Сам він, після отримання трьох поранень, і далі командував тим, що залишилося від роти, і в тому бою загинув. Крім нього в Соколово склали свої голови сто двадцять чехів та словаків. Тобто - рота загинула, майже вся... Гітлерівців було зупинено. Підпоручик Отокар Ярош перший з іноземців був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
В 1964 році в селі було відкрито меморіальний комплекс, що був присвячений вище згаданим подіям. Нашими чехословацькими друзями в Соколово було не лише прокладено асфальтовані дороги, досить-таки непоганої якості, але й збудовано адміністративну будівлю сільради, в котрій нерідко відбувалися заходи з прийому іноземних делегацій. Звісно, окрім, відповідно, пам’ятника загиблим воїнам, ними ж було збудовано музей – простору, сучасну споруду. Слід зауважити, що цей комплекс користувався в регіоні великою популярністю та увагою – наприклад, я особисто, лише в дитинстві відвідував це місце під час екскурсій три, чи чотири рази.
Цього разу відвідати Соколівський музей мені довелося не з розважальною чи то дослідницькою метою. Однієї ночі з села було отримано сигнал про те, що в музеї спрацювала охоронна сигналізація. Чи то спрацювала вона несвоєчасно, чи то поставилися до цього безвідповідально, втім, коли місцева міліція прибула на місце, залишалося лише констатувати факт проникнення до музею та пограбування останнього. Злочин було скоєно, і його слід було розкривати, до того ж, якнайшвидше. Мене, як молодого співробітника вже інспекції у справах неповнолітніх карного розшуку УВС Харківської області, відрядили на місце та віддали під керівництво одного з найдосвідченіших сищиків управління – Валерія Васильовича Ногарьова, в якості „робочої конячки”.
Що могли викрасти з музею, котрий був присвячений війні? Звісно, в першу чергу – зброю, котра, власне, і складала, переважно, його експозицію. Під час огляду місця події так воно і виявилося - з розбитих по-варварськи вітрин зникли декілька пістолетів-кулеметів Шпагіна і Судаєва (відомі ПКШ і ПКС), німецький МП та гвинтівка. А також те, що привернуло нашу прискіпливу увагу – німецька каска. Саме такий перелік викраденого і обумовив, так би мовити, мою участь в роботі слідчо-оперативної групи. Чому? Тут, знов ж таки, потрібно розуміти специфіку того часу. Це сьогодні артефакти часів війни, зокрема й такі речі, як каски вермахту та СС, перетворилися на предмети колекціонування, котрі мають певну, і, подекуди, досить велику цінність. В