Перехрестя долі, стр. 8

казенний одяг, на обід – з обіду – шеренгою. Слід сказати, що ці заклади, принаймні, в ті роки, недалеко втекли від дитячих колоній часів незабутнього товариша Макаренка і ліпшого друга всіх безхатченків Дзержинського. Модель, що її створили в ті суворі післяреволюційні роки, існувала надалі, і практично не змінилася. Тому немає нічого дивного в тому, що дітлахи, котрі там опинилися, перетворившись на нещасних сиріт при живих батьках, розлючені на весь білий світ, за першої нагоди, досить часто траплялося, що першого ж дня перебування там, намагалися втекти і повернутися додому. Нам, відповідно, доводилося знову їх ловити і повертати до інтернатів. Позбавлення батьківських прав, до речі, на той час, застосовувалось досить часто. Не скажу, що це мало масовий характер, але, наприклад, по Харківській області таких випадків було більше сотні на рік, про кількість дітей, що їх було забрано від батьків, нажаль, нічого сказати не можу.

Про що ще необхідно сказати – так це про відповідальність, що лежала на кожному з нас. Міра відповідальності інспектора у справах неповнолітніх за будь-яке протиправне діяння, що скоїли його підопічні, була в ті часи інколи більш суворою, ніж самого неповнолітнього. За фактом кожного злочину, що було скоєно підлітком, проводилося службове розслідування, і проводили його співробітники вищого міліцейського підрозділу, до того ж, з усією суворістю. А коли неповнолітні скоювали тяжкий злочин - розбій, зґвалтування, чи-то, не приведи Господь, вбивство... Тоді розслідування проводилося на рівні управління внутрішніх справ області, а то й МВС республіки. Ось тоді, зрозуміло, не обходилося без наказу, відповідно до якого несли покарання і рядові співробітники, і їхні керівники, до того ж, не лише ті, хто очолював ІСН, а й керівники районних органів міліції, і далі – по вертикалі. Сьогодні я впевнений, що така жорсткість, вимогливість були цілком виправдані, тому, що завдяки саме цьому ми мали змогу вдало боротися зі злочинністю – підлітковою також.

Відповідальність і відповідні вимоги – це основа будь-якого процесу управління. Закінчена ланка управлінської діяльності виглядає начебто і просто – окреслення задач, забезпечення контролю за її виконанням і визначення відповідальності людей, котрі цю задачу виконують. Але якщо цю ланку розірвано - задачу поставили, а потім не проконтролювали, не спитали з виконавців, як наслідок, пиши „пропало”. Коли так трапиться один раз, другий, то на третій раз людина будь-яку задачу виконувати не буде. Не буде контролю – не буде і роботи. Логіка проста: навіщо напружуватися, коли цей час можливо провести більш приємним чином, тим більш, коли за це нічого не буде. Так воно є насправді, і, на превеликий жаль, останні десятиліття історії підтверджують цю тезу. Нехлюйство, невиконання своїх обов’язків, своїх функцій посадовими особами – ось до чого ми дійшли завдяки такому явищу - як відсутність контролю. І на цьому „родючому ґрунті” досить прогнозовано проросли паростки непрофесіоналізму, кумівства, корупції, непоодинокі випадки зухвалого розкрадання з використанням власної посади. Хочеться вірити, що ми позбавимося всього цього.

Якщо мова йде про сьогодення, то слід сказати те, що зараз „лінія фронту” війни за душі дітей та підлітків лежить, нажаль, не лише в площині правоохоронної діяльності, а в інших, більш глибинних сферах. Нехай сьогодні суспільство сором’язливо замовчує справжні масштаби такого відразливого явища як шкільне насильство. Але для людей, котрі по-справжньому обізнані, відомо, що існують в країні школи, куди діти просто бояться приходити, чи-то навпаки викладачі бояться власних учнів. Там, насправді, давно керують аж ніяк не ради педагогічних колективів, а „ради” місцевих неповнолітніх хуліганів. А чому тут, власне, дивуватися, коли така, м’яко кажучи, розгульна поведінка в навчальних закладах сьогодні, фактично, виправдовується, і мало не пропагується та популяризується? Мова про ті „молодіжні” серіали, що транслюються на загальнодоступних каналах телебачення. І ті самі діти, школярі, котрі ці серіали , зрозуміло, переглядають, звісно, ставлять собі таке питання: „ А чому хтось може таким чином поводитися, а я – ні?!”. Цілковита „свобода від суспільства”, а насправді, повне заперечення будь-яких моральних застав, дисципліни як явища і поваги до будь-кого і будь-чого крім власних примх – ось що несуть в собі такі продукти „ масової молодіжної культури”.

Втім, телесеріали сьогодні - не найбільше зло, що розбещує душі дітей та підлітків, загрожує не лише духовному здоров’ю і моральності, але й самому життю. Буквально тільки зараз, 2017 року, коли пишеться ця книга, органи ювенальної превенції української поліції нарешті помітили так звані „групи смерті”, що діють в інтернет-середовищахі буквально вбивають дітей та підлітків. „Сині кити”, „Тихий будинок”, „Розбуди мене в 4.20”... під усіма цими назвами приховується „гра”, що вбиває наше майбутнє, котра потрапила до нас, як стверджують правоохоронці, з Росії. Там, до речі, почали бити на сполох, вже два роки тому.

Суїциїдальні „ігри”, в процесі котрих підліток шляхом виконання низки завдань-„квестів” підштовхується до самогубства, „екстремальна гра” „Біжи чи помирай”, що полягає в перетинанні підлітками бурхливих транспортних магістралей якнайближче до транспорту, що рухається... Надто багато небезпеки для незміцнілої психіки, несформованої свідомості, в котрій ще не досить чітко сформувалися поняття добра і зла, приховує в собі „Світове павутиння”. Сьогодні виклики для дитячого та підліткового середовища стали глобальними. Блискавичними. Чи готові ми до них?

В ті часи, коли я навчався у школі, як НП сприймався прихід до класу старшокласниці, що одягла сережки, навіть, дуже скромні. Про кілограми косметики на юних дівочих обличчях, що в ній взагалі не мають потреби, навіть не йшлося... Я ні в якому разі не належу до заскорузлих ретроградів, і не закликаю негайно в примусовому порядку всім школяркам зняти сережки,