Перехрестя долі, стр. 89
Все ж-таки тодішні наші керманичі були на свій ґатунок людяними та демократичними. Позаяк, дріб’язковість у таких питаннях була їм не притаманна.
В обох випадках, що були наведені, мені, можна сказати, не дуже пощастило. У тому сенсі, що від „високих осіб” я знаходився на такій далині, що навіть і розгледіти їх до пуття не міг. Але з одним таки членом політбюро ЦК КПРС мені довелося стикнутися досить близько.
Цією людиною був Володимир Васильович Щербицький – перший секретар ЦК комуністичної партії України, і член всесоюзного політбюро ЦК. Трапилася ця історія зі мною в студентські роки. Тоді нас, студентів державного університету, що знаходився на центральній площі досить близько від обкому партії, куди безпосередньо й прибував „вождь”, розмістили по обидва боки вулиці задля того, аби ми відповідно вимахували руками і радісно кричали щойно він з’явиться.
І, слід сказати, що місце, котре призначили для мене, знаходилося безпосередньо біля входу до обкому – в, так би мовити, „першому ряді партеру”. Саме тому в призначену годину я побачив, як під’їхала чорна „Чайка” і з неї вийшов перший секретар обкому партії Івашко, а слідом Володимир Васильович, котрий просто попрямував в бік людей, котрі його вітали.
В свою чергу, люди віталися з ним та ставили відповідні питання. Я знаходився досить близько, тож чудово чув те, про що питали його люди, і питання ці пам’ятаю досі.
Найважливішою темою, що хвилювала харків’ян на той момент було те, як швидко київське „Динамо” поверне собі найвищу сходинку п’єдесталу пошани в чемпіонаті СРСР! „Вождь” відповів, що для цього вони зроблять усе можливе. В чому конкретно це усе полягало, Щербицький, звісно, не уточнював і в подробиці не вдавався. Друге питання було таким, що його заздалегідь підготували. Це питання поставила жінка, що, напевно, не випадково опинилася у юрбі людей. Вона запитала: „Володимир Васильович, а війни не буде?!”. І Володимир Васильович скромно відповів на поставлене питання в тому сенсі, що краще ми матимемо лише хліб з маслом – аби тільки не було війни... Перебуваючи поряд, і дослухаючись до цієї „дискусії”, я, відверто сказати, подумки підкреслив, що в даний момент в нас і з маслом... не те щоб дуже добре. Але майже одразу вкусився за язик, і поміркував, що, напевне, Щербицький має рацію. Мені було зрозуміло, що люди були готові до розмови, котра точилася на майдані, однак, навкруги стояла буквально ціла юрба.
Після цієї бесіди керманичі зайшли до будівлі обкому, і охоронців біля них я не побачив. Це свідчило про те, що українські керманичі ходили в „народ” без будь якого остраху.
З того часу проминуло десятиліття... Звісно, що в період, коли я очолював органи внутрішніх справ в Луганській, Дніпропетровській областях, та й в Києві, мені неодноразово доводилося організовувати „літерні заходи” по зустрічі керівників України та гостей держави.
Не буду вдаватися в подробиці з приводу того, що ми робили, готуючи ці заходи, хочу сказати лише про те, що проведення подібних заходів – це іспит як для органів внутрішніх справ, так і для керівництва правоохоронних підрозділів, що відіграють роль сторони, що зустрічає. Нажаль, строк, коли стає відомо про майбутній візит, короткий, а обсяг охоронних заходів, що слід виконати, великий.
Разом з цим, кожен гість, що приїздить, залежно від рівня, має власну службу охорони, котра безпосередньо забезпечує його безпеку. Незважаючи на всі зусилля, що їх докладено під час підготовки таких зустрічей, іноді доводиться стикатися з подіями, котрі вкрай важко передбачити, й здатні, м’яко кажучи, підірвати довіру особи, що охороняється, відносно керівників регіональних силових структур.
В зв’язку з цим пригадую візит Президентів України та Туркменістану до Дніпропетровську у 1997 році, коли нам безпосередньо довелося стикнутися з провокаційними діями, що мали на меті зірвати міжнародну зустріч.
Нагадаю, що в той період в області набувало обертів розслідування злочинної діяльності прем’єр-міністра П.І.Лазаренка і його поплічників. Слідчо-оперативну групу прокуратури України очолював заступник генерального прокурора М.С.Обиход. Саме тоді оперативники відпрацьовували підозру за фактом розкрадання грошових коштів, що їх було виділено на придбання худоби в Голландії сільськогосподарській фірмі „Наукова”, котру очолював М.І.Агафонов. До речі, в той період він був Народним депутатом України. Корови, що їх слід було придбати, були породисті, племінні і тому коштували силу грошей. Вартість їх сягала кількох мільйонів доларів. Проблема, власне, полягала в тому, що до України ці аристократичні корівки не доїхали. Відповідно до угоди, що її було укладено, придбане поголів’я було чималим, а до господарства Дніпропетровщини прибуло лишень тридцять голів. Звісно, виникало питання: „ А куди ж поділися майже сто голів худоби?”
Звісно, що під угодою стояв підпис керівника господарства „Наукова”. Тому в конторі цього господарства і було санкціоновано обшук. Співробітників УБОЗ, котрим було доручено його проведення, прикомандирували до групи з МВС України. Тим більш дивним видавався той скандал, що здійнявся.
В принципі, мав відбутися звичайнісінький обшук. Так би мовити, нудний захід, особливо коли зважити на те, що проводити його слід було у сільській місцевості, але співробітники УБОЗ облаштували його в найкращих традиціях високобюджетних бойовиків.
По-перше, „реалізували” інформацію про те, що охорону контори фірми „Наукова” в селі здійснюють чеченські бойовики. „ Вільно туди не зайдеш – повбивають!”
По-друге, спираючись на це, окрім „Соколу”, в якості „групи захоплення” залучили ще й „Беркут”. Але