Перехрестя долі, стр. 88
Перший раз у такому оточені мені довелося стояти на вокзалі міста Харкова 1980-го року. Тоді Брежнєв вже практично був не в змозі переносити перевантаження та перепади тиску, що їх неможливо уникнути під час авіаперельотів, тож пересувався країною виключно залізницею, спеціальним потягом. У нашому місті на прибуття цього потягу очікували десь опівночі, тож до цього моменту вокзал являв собою абсолютно сюрреалістичне видовище. Ви лише уявіть собі – геть порожні та безлюдні будівлі, переходи, колії та перони – всі, окрім одного. На ньому – все партійне та радянське керівництво міста та області, у капелюхах, піджаках та міцно затягнутих краватках. Нам, міліціянтам, що стояли в оточені у легких сорочках, правду сказати, було шкода всіх цих „батьків” Харківщини” – погода стояла літня, попри нічний час аж ніяк не прохолодна. Але й і це ще не все!
Лишень варто було з’явитися літеру, на котрий давно очікували, на перон було випущено цілий хореографічний ансамбль у національних костюмах. І той, звичайно із відповідним музичним супроводом, заходився несамовито відбивати гопака. Тим часом делегація осіб, що зустрічали потяг, несучи на витягнутих руках традиційні хліб-сіль, посунула до вагону. Та й зупинилася... Бо геть усі вікна у вагоні були щільно зачинені та жодного відблиску світла за ними не вбачалося. Але ж усі офіційні особи, що брали участь у зустрічі, і надалі стирчали перед вагоном у очікуванні миті, коли двері вагону відчиняться та дорогий Леонід Ілліч вийде до них із вітальними поцілунками. Тим часом хвацький гопак у виконанні ансамблю тривав у тому ж-таки шаленому ритмі. Ось саме так і відбувалася о ПЕРШІЙ ГОДИНІ НОЧІ уся ця демонстрація палкої всенародної любові до вождя. Видовище, годі й казати, цілком абсурдне.
Все це тривало доти, доки все ж-таки не відчинилися двері вагону. Втім, попри всі сподівання та потуги, звідти вийшов не сам Генсек, а хтось із його охорони. Він, звісно, прийняв у дарунок рум’яний коровай, та цілком слушно зауважив, що Леонід Ілліч, як те й годиться кожній нормальній людині, в таку пору відпочиває. Після чого зник у вагоні, а всі присутні залишилися стояти та танцювати у геть розбурханих почуттях...
Наскільки мені відомо, ця історія мала й продовження – таке, що наразі, знову ж, таки, цілком гідне анекдоту. На території Харківщини „потяг №1”, що прямував на Південь, робив зупинку окрім обласного центру, ще й на станції Лозова. Все ж-таки один з найбільших залізничних вузлів, місто із стотисячним населенням, та й, фактично, „ворота області”. При цьому перший секретар обласного комітету партії мав зустрічати Брежнєва і там. Як вже він встиг дістатися Лозової по завершенню всіх танців у Харкові – мені невідомо. Цілком можливо, і вертольотом летів. Але те, що на тамтешньому вокзалі він стояв, „якштик”, вчасно – це факт. Найцікавіше було те, що місцеве керівництво було дещо розхолоджено та розслаблено повідомленням, котре надійшло з Харкова – щодо того, що Леонід Ілліч спить. Але з якоїсь невідомої причини саме у Лозовій Брежнєв прокинувся та вийшов на перон до тих, хто його зустрічав!
Усі присутні були, звичайно, людьми із відповідним досвідом та підготовкою, тож Брежнєву швиденько було вручено відповідну паляницю, а він, своєю чергою, вирушив „спілкуватися з народом”. З-поміж народу Генсек натрапив якраз на начальника місцевої міліції. Молодий та вправний красень-полковник, що мав відповідні поставу та виправку і був одягнений у однострій, що йому личив – впав Брежнєву в око. Миттєво пролунало питання:
- Ви тут начальник міліції?
- Так точно!
- А скажіть, квартиру в Лозовій ви маєте?
Ось тут цілком могла трапитись негарна річ. Оскільки начальником міліції полковника було призначено нещодавно і переїхав він сюди з іншого району, тож ніякої квартири у нього не було й близько. Отже він, вважаючи брехню прямо в очі Генеральному секретареві ЦК КПРС за річабсолютно неприпустиму, вже майже відкрив рота, аби чесно доповісти про це. Але швидше за нього на питання відповів перший секретар обкому КПРС Харківської області, котрий вистрибнув невідомо звідки: „Вже дали, Леоніде Іллічу!” Міліціонерові вистачило розуму не відкривати рота, та Брежнєв поїхав з Лозової у цілковитому задоволенні. Найцікавіше, що буквально наступного ранку полковника було викликано до міськкому партії, де... він отримав ордер на квартиру. Ось так приїзд Леоніда Ілліча зробив щасливим, принаймні, одного міліціонера та його родину.
Інший випадок, правду кажучи, видається мені кумедним вже сьогодні, багато років потому. Тоді, коли все це відбувалося, мені, повірте, було зовсім не до сміху – через те, що саме на цьому уся моя міліцейська кар’єра цілком могла закінчитися.
Цього разу Леонід Ілліч відвідав Харків вже не проїздом, а із досить серйозним візитом. У програмі цього візиту була й поїздка до відомого заводу імені Малишева. Саме у забезпеченні її мене й було задіяно. Вірніше – у проїзді кортежу Московським проспектом. Ділянка мені випала не так складна, як неприємна – три шляхи із приватного сектору, що виходили до проспекту, з яких я мав не допускати виїзду автівок. Втім, на вулиці тієї миті не було не те, що машин, а навіть і перехожих – самі лише, як і я співробітники міліції та державної безпеки, що працювали у забезпеченні. Та й ті отримали наказ поховатися – неначе приїхав такий собі Імператор.
Все проходило неначе й добре – минула перша з так званих „контрольних” автівок ДАІ, за нею – друга... По цьому у полі зору з’явився і сам кортеж, що складався із чорних „Чайок”, котрі геть неможливо було відрізнити одну від одної. В одній з них і знаходився Брежнєв, а спереду та ззаду колону було прикрито „Волгами” охорони. Аж ось мало не перед капотом „Чайки”, що йшла попереду, з одного із „моїх” провулків на вулицю вилетів на мотоциклі хлопчина. Мало того – позаду себе цей зірвиголова примудрився прилаштувати тітку із видатними формами, котрі займали і сидіння, і багажник.
Ситуацію було врятовано миттєвою реакцією мотоцикліста – коли він побачив, що на нього зі швидкістю 120 кілометрів на годину летить колона „Чайок”, то не розгубився, і хутко вскочив до іншого бокового провулку. Але ж метрів зі сто він поперед кортежу таки проїхав. До речі, за ним одразу помчали і співробітники ДАІ, але у закутках та лабіринтах