Перехрестя долі, стр. 85
Розкрили злочин, звісно, досить швидко. До поля зору сищиків потрапили такі собі хлопці, що їх помітили свідки, котрих відпрацьовували, за тиждень до вбивства на вулиці, де мешкали потерпілі. Начебто вони колесо пробили, та й заходили до Буряне по допомогу. В день вбивства ту ж таки автівку – червоні „Жигулі”, помітили поряд.
Вже потім стало зрозуміло, що зламалася машина поряд із будинком майбутніх жертв не випадково. Це була розвідка, злочинці побачили та запам’ятали все, що їм було потрібно: розташування споруд на подвір’ї, кімнат у будинку, склад родини...
Рівно тиждень потому вирішили діяти напевне. Бандитів було п’ятеро: Ігор Стеля та Геннадій Парапір (що був на момент скоєння злочину неповнолітнім) були мешканцями одного із сіл сусіднього Ширяєвського району. Троє інших - Павло Парапір, Сергій Бессалов та Сергій Богдан були гостями з сусідньої Молдови. З усього гурту не засудженим був лише Богдан. Парапір та Бессалов вже мали за плечима „зеківський” стаж, до того ж Бессалав – не один. Родину Буряне обрали „тому, що заможні!” Зі слів злочинців, спочатку вбивати не мали наміру. Початковий план передбачав витрусити з господаря будинку інформацію про місце, де зберігаються гроші та цінності, прихопити їх – та й швиденько зникнути. Але потім, коли під час тортур було вбито господаря будинку...
Міліція спрацювала дійсно дуже оперативно. Перших злочинців було затримано вже 28 березня – в той день, коли в Ананьєво відбувалося жахливе поховання... Згадує Леонід Додинський:
- Приїхали ми до будинку, де мешкали підозрювані, а їх, начеб то, й сліду вже немає... Ми по сусідах: „Де? Хто, що бачив?” Сусіди розгубилися: „Так ось, щойно бачили їх на подвір’ї, й дві хвилини не минуло!” Ми - на подвір’я. Начебто порожньо. Але чуємо – свині у хліві хвилюються. Вирішили – „Недаремно!” От тобі й маєш – один із злочинців дійсно заховався поміж свині. Ми його звідти вилучили, для такого свині – то надто пристойне товариство... Але куди поділися інші? Продовжуємо пошук. Дивимося – стоять копиці кукурудзи занадто розшарпані. Тут навіть не довелося докладати особливих зусиль, ба вила стояли поряд. Штрикнули ними одну копицю, другу... він і вискочив – прямісінько до рук оперативників з кайданками. А третій намагався сховатися за хатою в ярові. Відшукали і його...
Задля того, аби схопити ще двох членів банди довелося поїхати до Молдови. Генерал Євдокимів, не витрачаючи часу дарма, „підключив” тамошніх колег і за прикметами обох вбивць було затримано. Одного – прямо з викраденим на місці злочину золотом. Суд, що відбувся рік потому, запроторив за грати довічно усіх учасників вбивства, окрім Парапіра–молодшого. Йому відмірили „усього” десять років... Таким був підсумок того, розкритого за три дні злочину.
Не зважаючи на значну кількість злочинних проявів у Одесі, розгул бандитизму 2002-2003 років на території всієї України, та й в Одесі, зокрема, все ж минув...
„Бригади”, що колись здавалися нездоланними, залишилися у минулому. Уламки колишніх кримінальних „імперій” – найбільш хвацькі „авторитети”, котрі примудрилися уникнути і „строку”, і кулі, своєчасно „перефарбувалися” у зовні добропорядних бізнесменів. Але залишилися „групи товаришів, що ніяк не бажали розлучатися із злочинною діяльністю, та продовжували свої кримінальні „подвиги” на власний страх та ризик...”
Згадує Леонід Додінський:
- Під час відпрацювання Одеської області нами було отримано ряд оперативних повідомлень, що нас дуже зацікавили. Мова в них йшлася про те, що на території Одеської, Миколаївської та Кіровоградської областей протягом вже кількох років діє злочинне угрупування, що здійснює тяжкі злочини корисного спрямування – переважно розбійні напади, як на підприємства, так і на помешкання громадян. До громадян, що мали нещастя потрапити до переліку останніх, бандити застосовували тортури.
Були ці бандити „годованцями” сумнозвісного одеського авторитету „Галушки”. Сам він, слід зауважити, на той момент залишив „справи”. Але певні „бригади”, що він їх створив, залишилися. Деякі „перекувалися” на комерційні структури, а інші продовжували просто грабувати...
Коли на початковому етапі інформація була досить уривчастою та неповною, то згодом відбулися події, що змусили нас прискорити роботу... На початку березня 2002 року в селі Дачному Біляєвського району було скоєно розбійний напад, під час якого було вбито молодого хлопця. Досить швидко ми вже знали, що це справа рук того самого угрупування. Минув тиждень інтенсивної роботи і ми мали на руках усі „козирі”, що були необхідні задля того, аби ліквідувати банду...
Угрупування такого собі Григор’єва, про яке йдеться, було організоване й діяло, так би мовити, за найвищими стандартами свого злочинного ремесла, застосовувало конспірацію. Склад банди, що був доволі різноманітним – до її складу входили й ті, хто був раніше засуджений, й люди, котрі мали абсолютно чисті біографії, колишні спортсмени, та неповнолітні, звісно ж змінювався... Але кістяк угрупування залишався незмінним. Проживали її члени не компактно – один мало не в центрі Одеси, інші на околицях, хтось взагалі за містом. Та зв’язок між ними було налагоджено надійно. Наразі, усі „ділові” перемовини велися своєрідним кодом. І людина стороння, що дослухалася цієї розмови, в жодному разі не змогла б зрозуміти про що йдеться.
Ці контррозвідувальні заходи були не єдиними деталями, що змушували оперативників більш ніж серйозно ставитися до нього. Окрім контррозвідки, угрупування мало свій роздувальний підрозділ. І працював він на совість! Чи отримав хтось великого хабара, чи отримав підприємець довгоочікуваний цінний товар, чи було намічено оборудку під час котрої контрагенти матимуть на руках чималі суми грошей – все це ставало відомо бандитам. Чималу частку інформації отримували