Перехрестя долі, стр. 84
Я теж був у складі керівників цього „десанту”. Із чим довелося стикнутися в „перлині біля моря” („гарною”, до речі, була ця „перлина” – у листопаді місяці, коли до крижаного моря підходити ближче ніж на кілометр бажання не виникало), можна розповідати досить довго.
Починати довелося з самої міліції. Я завжди вважав, що навіть найпоганіший співробітник міліції, що має мінімальний об’єм совісті повинен приділяти роботі, принаймні, п’ятдесят відсотків робочого часу, а вже потім перейматися власною родиною, відпочинком та іншими життєвими потребами та задоволеннями. Звісно, що в такий спосіб я жартував, оскільки, в дійсності будь-який міліціонер, котрий приділяє службі менше ніж усі сто відсотків саме робочого часу, в моїх очах був неробою, що його слід було гнати з міліції. Але велика кількість міліціонерів Одещини не сягала навіть тієї „жартівливої” норми. Вирішенню особистих питань вони присвячували майже дев’яносто відсотків робочого часу, а десять, що залишалися – роботі... ці відсотки складали час прибуття на місце служби, та й відбуття з останнього. Та якби-то ці ледарі у погонах лише байдикували! Певна їх кількість була причетна до проступків та порушень більш серйозних...
Коли на ринок „Сьомий кілометр”, що відомий на всю Україну, прибула бригада співробітників МВС, то в досить короткий термін було викрито вкрай неприємні факти. Власне, „Сьомий” – це держава в державі – шістдесят гектарів площі, десятки тисяч торгуючого люду, багатомільйонний щоденний обіг... Декому було важко подолати спокусу, коли не докладаючи жодних зусиль є можливість озолотитися – розташувавши на ринкові контейнер, і отримувати за оренду до двох тисяч доларів щомісяця. Певна кількість співробітників забувши про гідність, та Закон, почала заробляти саме в такий спосіб. Наразі, надто „талановиті” мали таких контейнерів близько десятка! Один „багатостаночник” мав таких торгових місць на „Сьомому кілометрі” аж п’ятнадцять, отримуючи, власне, тридцять тисяч доларів на місяць „тіньового” прибутку.
В Одеському порту взагалі відбувалися кримінальні „дива”. Наприклад, на митницю приходив контейнер із, скажімо, досить дорогим взуттям, а на папері його вміст перетворювався на вантаж дешевих товарів широкого вжитку й, відповідно, митну ставку було заниженою в десятки разів. Такі самі „перетворення” відбувалися з одягом та меблями. Натомість відповідного державного мита держава отримувала копійки, а хабарі за подібні шахрайства текли широкою рікою. Державна служба по боротьбі з економічною злочинністю одразу заходилася розслідувати ці „дива”. Оперативники затримували вантаж, що вже пройшов митницю, був належним чином опломбований, опечатаний – та й перевіряли його. Досить часто натомість товару, що був задекларований, та коштував , скажімо, на тисячу доларів мита, всередині виявлялися цінності на сто тисяч.
Як то і слід було очікувати, така діяльність міліції викликала серйозну протидію з боку певних „відповідальних людей”, що їх швидко залучили аби „вирішити питання” із застосуванням усіх можливих та не можливих засобів – навіть місцевих судів, що раптом заходилися „штампувати” постанови щодо негайного повернення власникам усіх товарів, що було вилучено. Аби навести порядок в порту довилося витратити чимало сил та нервів.
Втім, економічні справи для мене (хоча я також був куратором цього напрямку), були все ж таки не на першому місці. Головною метою було – розкриття вбивств на замовлення, що набували резонансу в масштабах усієї країни. Наразі, варто було заглибитися у відповідні документи, ті ж таки оперативні справи, одразу ставало зрозумілим, що там – як то кажуть в народі: „і кінь не валявся”. Розкриттям цих справ доводилося займатися практично „з нуля”. Робота Міністерської бригади, повільно перетекла з 2002 року у рік 2003, та на цьому не скінчилася. Більш того – життя „тішило” новими й новими проблемами...
Масове вбивство, що його було скоєно в містечку Ананьєво Одеської області, жертвами якого стали одразу семеро осіб, змусило „відсунути убік” всі інші справи та відпрацювання.
Тієї ночі – з 25 на 26 березня 2002 року було вбито родину Буряне - батько та мати, їх дорослий син Віталій, діти – 11-річна Тетянка та 10-ти літній Женя. А ще дві 17-ти річні дівчини, одна з яких була нареченою Віталія, а друга – просто дочкою гарних знайомих, що заночувала в оселі саме тієї зловісної ночі... Судячи з висновку медичних експертів, під час скоєння вбивства використовувалися ніж, сокира, лом. Декого з жертв злочинці зв’язали (до того ж телевізійними дротами, що їх нарізали прямо на місці), двоє – господар та його дружина - мали на тілах сліди тортур... За місцевим розумінням Буряне були заможною родиною - гарний будинок, дві – „Волга” та „Нива”, автівки. Торгували потерпілі м’ясом, ковбасою та сигаретами на місцевому базарі, мали намір відкрити власну автокрамницю... Скидалося на те, що хтось вирішив поживитися за рахунок працьовитої родини, скоїв заздалегідь спланований розбійний напад, що супроводжувався тортурами та масовим вбивством. Хто? Не зважаючи на те, що злочин було скоєно не в місті, а в селі, де, здавалося б, життя усіх та кожного – як на долоні, слідчо-оперативна група не змогла одразу натрапити на вірний слід. Відверто кажучи, блукали у тумані... Але, все ж таки, збираючи усю можливу інформацію, узагальнюючи та аналізуючи її, крок за кроком сищики невпинно наближалися до встановлення злочинців.
Згадує учасник того розслідування, тодішній заступник начальника Департаменту карного розшуку МВС України, Леонід Додінський:
- Містечко була, правду кажучи, маленьке. Не те що пристойного готелю, навіть гуртожитку не було. Хлопцям із слідчо-оперативної групи доводилося спати прямісінько у машинах. Працювали у вкрай жорсткому темпі, часу аби „розхитуватися” не було... Окрім того, ситуація на той час загострювалася завдяки виборчій кампанії, що розгорталася в Україні. Вибори повинні були відбутися за чотири дні, і такий злочин, що його було скоєно напередодні, відповідно, був не на користь державній владі.
Основні керівники – Юрій Черкасов, Володимир Євдокимів, щоденно брали участь в робочому процесі. Але, разом з