Перехрестя долі, стр. 83
Потім розпочалося обговорення. Із чотирнадцяти членів комітету, що були присутні на засіданні, далеко не всі мене підтримали. Найбільше з виступу запам’яталася одна фраза: „Коли палає будинок – пожежників не розганяють!” Втім, слова - це слова. Результат – от що важливо...
Більшістю голосів законопроект щодо ліквідації УБОЗ було відхилено. Було вирішено розробити зміни та доповнення до Закону „Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” від 1993 року, посилити контроль, підвищити взаємодію...
Але головне – служба по боротьбі з організованою злочинністю залишилася в міліцейських лавах! Питання щодо її ліквідації чи то розформування більше не піднімалося! Допоки не настав 2014 рік...
Службі по боротьбі з організованою злочинністю належало вписати до своєї історії чимало славних сторінок. Мені ж залишалося очолювати її трохи менше року...
ПЕРЛИНА БІЛЯ МОРЯ...
І на посту заступника Держсекретаря МВС – начальника кримінальної міліції, і на наступній посаді – Першого заступника Держсекретаря – начальника служби по боротьбі з організованою злочинністю їздити мені довелося, як то кажуть, всією Україною. Щоправда, були й такі області де „надавати практичну допомогу в розкритті злочинів” не доводилося жодного разу. Чомусь не прямував мій шлях ані на Дніпропетровщину, ані на Луганщину, ані на Харківщину. Тобто, до жодного регіону, де раніше довелося служити. Напевно, так було правильно – на мій погляд, навряд чи було б етичним приїздити туди, де залишилося безліч людей, з котрими не один рік служив поряд, поділяючи радощі та біди. Адже це неодмінно народжує ті людські, та й просто дружні стосунки, в силу яких важко ставитися до вчорашніх товаришив „із усією суворістю”. Генерали, вони теж люди... Втім - можливо, регіони, де досить тривалий час ми на керівних посадах перебували, надання допомоги, а, тим більш, „розбору польотів” на Міністерському рівні, просто не потребували?
Що ж стосовно іншої географії, то довелося перш за все попрацювати на Заході країни – у Львівській, Закарпатській, Чернівецькій областях, та й Сході... Там основним регіоном, де я перебував місяці поспіль була область Одеська. Втім, тривалі відрядження до „перлини біля моря” пережили тоді майже усі керівники основних галузевих служб Міністерства. Були на те вагомі причини.
Благополучним у кримінальному відношенні краєм Одеська область ніколи не була. Недарма ж залишилися у народній пам’яті „світлі” образи таких „зірок” кримінального світу як Мішка Япончик, Григорій Котовський, Лев Зіньковский чи то „Сонька – золота ручка”. В наш час ці персонажі навіть стали героями кінофільмів та телесеріалів. Минуло майже століття, а все одне пам’ятають! Щоправда, більшість навіть гадки не має, що закінчив свій життєвий шлях той таки Мішка Япончик... в якості червоного командира, котрий очолював полк імені В.І. Леніна, сформований з одеських злочинців, а Лев Зіньковский (тобто Лев Задов), що працював начальником відділу ГПУ України в Одеській області, був розстріляний в період „великого терору” 1937 року... Втім, ми відволіклися від теми.
„Бандитською столицею”, на звання якої Одеса свого часу претендувала не без успіху, місто, звісно більше не було. Завдяки праці чисельних поколінь одеських міліціонерів, що не шкодували ані поту, ані крові, ані життя. Але й благодатної тиші там теж не спостерігалося. Особливо в ті роки, про які йдеться мова. Це було б неможливим перш за все з точки зору географічного розташування області – чого лише вартий восьмисоткілометровий кордон з Молдавією! Додаємо чотириста кілометрів кордону з Придністров’ям – не надто, м’яко кажучи, благополучним регіоном. Не варто було й дивуватися, що сусідство з невизнаною республікою - це сусідство з місцем, де шукають та знаходять собі притулок люди не надто законослухняні. Плюс, як і з будь якої точки, що була колись „гарячою” – невпинно „тече” потік контрабандної зброї, боєприпасів, та, що найгірше, спеціалістів з їх використання. Та й багато інших речей, що в жодному разі не сприяють гарній криміногенні обстановці.
Додамо до цього морський кордон та порти. Кримінологам давно відомо, що будь-яке портове місце має підвищену криміногенність. В сучасних умовах – це, перш за все, контрабанда. Наркотиків, зброї та іншого, навіть товарів повсякденного вжитку. Та й нелегальна міграція. Та й хабарництво з боку тих, хто повинен стояти на заваді кримінальних явищ, що їх згадано вище, і не лише їх. Та й багато іншого, що додавало головного болю міліції.
Звісно, у регіоні де процвітає незаконний бізнес, обертаються великі суми „чорних” грошей. І завжди суперечні питання щодо поділу та перерозподілу цих самих „чорних” сум, ринків та сфер впливу будуть вирішуватися не за Законом. Тобто не за допомогою арбітражного суду, а суто злочинними методами та засобами. Саме це відбувалося в Одесі. Більш того, кримінальні ділки настирливо намагалися нав’язати свої правила й людям, котрі були представниками державних структур та влади. На той момент, з якого я розпочав свою розповідь, у регіоні налічувалося доволі велика кількість нерозкритих кримінальних справ щодо „розстрілів” та замахів на керівників досить високих рангів, прокурорів, журналістів, представників державної влади. Та й звичайної кримінальщини, що чомусь ніяк не розкривалася, теж було достатньо. Останньою ж краплею, що викликала реакцію у вигляді комплексного відпрацювання області, став кричущий випадок із вибухом в Одеському аеропорту, вимаганням мільйона гривень та погрозами підірвати літак, про який я розповідав у розділі „Ми про вибухи про пожежі...”
Тодішнім керівництвом Міністерства внутрішніх справ було прийнято тверде рішення розібратися із злочинним накипом, котрий почав надто вільно почувати себе у Одесі. На берегах Чорного моря висадився масований десант з десятків найкращих спеціалістів МВС. До того ж співробітників підрозділів очолювали їх перші керівники: карний розшук - генерал Володимир Євдокимів, Держслужба