Перехрестя долі, стр. 82

Мало того, що довелося звітувати перед вищими керівниками, а тут ще, на додачу, моральний тиск, що мені його довелося витримати під час прийняття рішень по головному питанню – кадровому! Ні, ніхто в жодному разі не намагався наказувати... було ще гірше - мене просили... Вкрадливо, наполегливо та невідступно. Просили „придивитися до людини краще”, „перейнятися уважніше обставинами”, „зробити знижку”, „виявити розуміння”, „надати можливість виявити себе в майбутньому”... І що тут вдієш - придивлявся, переймався, раз у раз все зважував, оскільки, слід було вирішувати не результат шахової партії, а людські долі. І сиві полковники теж були живими людьми, а не фігурками з дерева, що їх можна легко прибрати з дошки. Але, з іншого боку, на мене спрямовували свої погляди п’ять тисяч чоловік - нова команда. П’ять тисяч оперативників, розвідників та бійців „Соколу”, стріляних, різаних та битих життям, тих, що йшли на смерть і ладні були йти завтра знову – вже під моїм командуванням. Отже, в першу чергу, я відповідав саме за них. Саме тому вкотре зважував усі „за” та „проти”, а знижок та поблажок все ж таки не робив. Начальників обласних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю було зміщено не дванадцять, як то планувалося на початку, а дев’ять. Ті, хто отримав суворі догани, „неповну службову відповідність” та інші стягнення, вважали, що легко відбулися. Коли відкинути убік недомовки і називати речі своїми справжніми іменами, то в УБОЗі почалася чистка, яких ще служба не знала. До речі, торкнулася вона не лише керівників – згодом було проведено повну переатестацію особового складу, під час якої лави служби залишило чимало співробітників. Щодо її необхідності найкраще свідчать ті факти, що більшість із тих, кого було звільнено, вважали за краще відразу написати рапорти, аніж відверто розмовляти про власні „бойові та трудові звершення”. Але й це ще не кінець...

Дійсно новаторський підхід (від котрого у декого повідвисали щелепи) полягав в тому, що я – перший з начальників ГУБОЗ – не почав вимагати введення до структури нових штатних посад. Більш того! Запропонував скоротити УБОЗ, до того ж, „за борт” в якості „баласту” було відправлено цілий підрозділ, вірніше, підрозділи – відділи ГУБОЗ „на місцях”. Для людей, що не надто освідченні щодо структурної специфіки міліцейських підрозділів, поясню докладніше. Це були групи, які налічували десять-п’ятнадцять чоловік, знаходилися вони у обласних центрах України, але підпорядковувалися (і в цьому полягала вся суть!) не місцевому міліцейському керівництву, а безпосередньо Главку, що знаходився в Києві. Чим вони займалися? Звісно, що на папері – „боротьбою з найбільш небезпечними проявами організованої злочинності”. Але ж насправді... Я досить наполегливо шукав, вивчаючи діяльність цих „передових загонів”, практичні приклади їх корисності чи то, в найгіршому випадку, хоча б щось, що могло виправдати їх існування, але так і не знайшов. До того ж, ці підрозділи, що складалися виключно із старших офіцерів, що жили за принципом: „До Бога високо, до начальства далеко, а на місцеве я плюю, що бажаю – те й роблю!”, взагалі вже перетворилися на цілковиту вольницю...

Отже, „вольницю” було вирішено найрішучішим чином розігнати. До речі, це рішення було прийнято в жодному разі не в супереч інтересам УБОЗ. Потрапивши в особовий резерв Міністерства внутрішніх справ України, сто з лишнім штатних одиниць згодом було застосовано саме задля посилення цієї служби – створення груп по боротьбі з „відмиванням” фінансових коштів, що їх було отримано злочинним шляхом, підрозділів по боротьбі з незаконною міграцією, посилення технічних підрозділів служби.

Звісно, внутрішні перетворення в системі УБОЗ не могли на передодні прийняття парламентського рішення щодо подальшої долі служби, не супроводжуватися досить сильною PR-кампанією, що її було ініційовано задля того, аби висновки щодо служби робили не з огляду на один-єдиний „прокол”, а з огляду на всю роботу, а головне - внесок співробітників служби у боротьбу зі злочинністю в Україні. Фільми, що їх транслювали на телебаченні, публікації в газетах, „круглі столи” та прес-конференції за участі якомога більшої кількості представників мас-медіа (безперечно, і таких, що геть не симпатизували міліції) - усе працювало задля досягнення цієї мети. Величезну допомогу в цій роботі надали генерал-полковник Вандін Юрій Олександрович, на той час заступник голови СБУ України та генерал-полковник міліції Корнієнко Михайло Васильович, перший заступник Держсекретаря МВС України. Ці люди, що користувалися повагою у всьому міліцейському середовищі, знали про службу в УБОЗі не з чуток – вони самі керували цим міліцейським главком, мали великий досвід оперативної роботи.

Але головний бій за долю УБОЗ був попереду. І він розпочався...

На засідання Комітету Верховної Ради України по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією я прибув прямісінько з місця скоєння злочину. Вірніше сказати, злочинів, на які я виїжджав особисто, а в той день у Києві було два вбивства. І обидва – класичні замахи „на замовлення”. З двома підприємцями в столиці хтось намагався вирішити чи то комерційні, чи то якісь інші проблеми в найрадикальніший спосіб - вогнепальний. Загиблих не було, але кров пролилася. Саме ця кров і стояла перед очима в той час, коли настала моя черга встати та розпочати говорити.

Звісно, мною, як міліцейським керівником того рівня, що обумовлює дії, притаманні більше політику, а ніж, власне, міліціонерові, була підготована серйозна та обґрунтована доповідь. Зважений та вивірений виступ, з посиланням на історію та сучасність, успіхи та поразки, досягнення та хиби... „...Не можливо не відзначити, але повинні визнати...”, „...повинні підкреслити, з одного боку, але доводиться визнати, з іншого боку... Таку доповідь, я вибачте, не доповідав...

Мій виступ тривав якихось п’ять-сім хвилин, але це були ті слова, що прийшли в ту мить, коли я в черговий раз побачив людську кров на брудному асфальті. Я просто коротко розповів присутнім на засіданні, в чиїх руках на даний момент була доля УБОЗ, звідки, власне, приїхав. Розповів і про те, що конкретно і ким робиться задля розкриття цих злочинів, а також інших,