Перехрестя долі, стр. 81
Фактична суть цього надто неприємного інциденту полягала в тому, що в місті Києві співробітники УБОЗ затримали такого собі бізнесмена, в котрого було виявлено вогнепальну зброю та речовину, що була схожа на наркотичну. Затримання проводилося за схемою, що називається поміж професіоналів „силовою”. Тобто – без особливих реверансів та м’якості дій. Найгіршим в цій історії було те, що пана бізнесмена бійці спецназу, так би мовити, вилучали... з автівки, що належала Народному депутатові України. Цей, власне, депутат, був особисто присутній на місці подій...
Сказати, що скандал з цього приводу зчинився страшенний, це не сказати нічого... Взагалі, слово „скандал” й те, що відбувалося після інциденту, котрий згадано вище, можливо порівняти хіба що навівши приклад порівняння ласкавого травневого вітерцю та урагану, що зносить на своєму шляху цілі міста. Піднялася „хвиля народного гніву” на „опричників у погонах”, до того ж, і розмах і висоту ця хвиля мала такі, що наразі виникали думки з приводу її ретельної підготовки та гарної спланованості. Звісно, оскільки, одним із учасників інциденту був Народний депутат, емоції одразу охопили й Парламент України. Не вдаючись більше в деталі та нюанси, розповім, так би мовити, про суть основних наслідків скандалу.
По-перше, Міністр внутрішніх справ України був змушений особисто доповідати на засіданні Верховної Ради України з приводу злощасного затримання. І, ви мені повірте, приємних емоцій йому не додали ані хвилини на трибуні, ані реакція сесійної зали на виступ...
По-друге, на рівні найвищого керівництва країни було прийнято рішення про усунення з посади начальника ГУБОЗ МВС України. Утворилася „заздрісна” вакансія...
По-третє, і це стало найголовнішим та найсумнішим із наслідків, у Верховній Раді України було зареєстровано законопроект, він був малесенький. Складався буквально з декількох пунктів, що там казати, з якихось семи фраз. Його ж сенс чітко й однозначно зводився до одного: „Управління по боротьбі з організованою злочинністю в українській міліції ліквідувати!”. І ось це вже було серйозно...
Новому керівникові УБОЗ належало прийняти під командування службу, що їй майже було винесено вирок. Стати кимось на кшталт „голови ліквідаційної комісії”. І це, не зважаючи на те, що під час ліквідації служби як такої, неминуче зникала його посада також.
Чи мав я можливість відмовитися від нового призначення? Будьмо відверті – не мав в жодному випадку. І справа навіть не в „ласкавій” фразі, що її промовив Сталін 1951 року на засіданні активу: „Чекіст має лише два шляхи: на підвищення, та до в’язниці!”. Хоча, ця фраза, що я її пригадав у ті жовтневі дні, прямого стосунку до даної ситуації не мала. Ніяка в’язниця, звісно, у випадку відмови, мені не загрожувала. Але сказати: „Ні!” Міністрові, котрому й без цього в ті дні було вкрай важко, означало... Не виправдати довіру? Мабуть, що так... відійти у бік з „напрямку головного удару” найвідповідальнішої миті? І це також було неприпустимо...
Залишати пост начальника кримінальної міліції країни бажання не виникало. Дарма, що нова посада була вища за статусом – вже не просто Заступник Держсекретаря, а Перший заступник. Кримінальній міліції я віддав, фактично, все своє життя. На той момент кримінальний блок української міліції неможливо було назвати ідеальним (втім, не буває ідеальної міліції ніде й ніколи, та й, в принципі, бути не може), але це була міцна згуртована команда, що виконувала свої завдання на належному рівні. І на місцях, і власне у Міністерстві внутрішніх справ, служби кримінального блоку очолювали надійні, досвідчені люди, професіонали розшуку. І ось на тобі, покинути, налагоджену важкою працею справу, та й піти... Куди? А скоріш за все – в нікуди! Максимально ясно положення новопризначеного начальника ГУБОЗ характеризувало те, що я почув не де-небудь, а на представленні у Президента України!
На столі у Леоніда Кучми лежав аркуш паперу, підпис під котрим повинен був остаточно вирішити мою долю, а сам Леонід Данилович, вийшовши з-за столу, аби привітатися з „висуванцем”, сказав буквально наступне: „Ну, і навіщо?! Тебе ж всі знають як нормальну людину, гарного оперативника? Навіщо ти лізеш до цієї труби? Труби, що зветься УБОЗ?” Ось такі „дружні настанови”, вислухавши їх, залишається лише гасити світло та грати за упокій...
З усього було видно, що підрозділ міліції по боротьбі з організованою злочинністю заздалегідь, не очікуючи на вирішальний бій, все ж таки вирішили списати до графи „неминучі втрати”. Але, чи можливо було в даному випадку здатися, навіть не спробувавши досягти успіху у, як видавалося, цілком безнадійній справі? Я був певен, що ні...
Моряки мають цілу науку, що так і називається: „боротьба за живучість судна”. В одному з її постулатів йдеться про те, що напередодні морського бою судно слід позбавити усього, що може загальмувати його рух, погіршити маневреність. Палуби та надбудови повинні бути очищені від усього, що під час потрапляння ворожих снарядів може спалахнути, розповсюджуючи пожежу. Одним словом: баласт – за борт! Та й членів команди , від котрих у бою невідомо чого більше чи то користі, чи то збитку, краще списати на берег...
Першу колегію Міністерства внутрішніх справ України, в котрій я брав участь в якості Першого заступника Держсекретаря – начальника ГУБОЗ МВС більшість її членів згадують і нині. І в жодному разі не з теплими почуттями... Відверто кажучи, особисто в мене спогади про ту колегію теж особливої радості не викликають.