Перехрестя долі, стр. 7
Службового транспорту в підрозділі не було жодного - у справах ми пересувалися чи-то на своїх „двох”, чи-то громадським транспортом. На той час, наголошую, це було нормальним та звичним, а сьогодні, я гадаю, що можливо воно було на краще. Оскільки, коли ти йдеш по землі спокійно і не поспішаючи, то помічаєш все навкруги. А з вікна службового авто - переважно небо, і предмети, що ти стрімко минаєш - чи-то дерева, чи-то громадян... Отож районом, з непоетичною назвою „Салтовка”, за три рокимені довелося відкрокувати безліч кілометрів. Оскільки роботи в нас було з горою.
Варто, мабуть, більш детально зупинитися на питанні - що собою являли і та служба, і ті проблеми, з якими вона боролася.
Головною різницею між Інспекцією у справах неповнолітніх і Кримінальною міліцією, що виникла потім і займалася тими ж таки дітьми і неповнолітніми - була відсутність будь-якої оперативно-розшукової діяльності. До речі, перехід до неї вважаю досить правильним, оскільки за сучасних умов найбільш ефективним методом протистояння молодіжній злочинності якраз і є виявлення і роздрібнення підліткових злочинних угрупувань саме на стадії формування. А цього можливо досягти лише за допомогою певних спеціальних заходів. В даному випадку, з будь-якої точки зору, більш правильно і корисно працювати профілактичними методами, ніж в майбутньому відправляти молодих людей за грати.
Інша справа, що в ті часи, коли мені довелося служити в ІСН, ті види і форми підліткової злочинності, котрими сьогодні нікого не здивуєш, співробітникам тієї міліції не могли примаритися навіть в найжахливішому сні. Наркоманія, токсикоманія, дитяча проституція... Для нас це було за межею „найчорнішої” фантастики. Втім, не слід вважати, що всі тодішні діти та підлітки були як один „квітами життя”, взірцевими піонерами-відмінниками. Так, малолітня шпана того часу не „кололася”, не нюхала клей – але була досить велика кількість тих, хто палити, пити „бормотуху” чи горілку і красти починали років з семи. А коли таким „діткам” виповнювалось чотирнадцять, час коли наставала кримінальна відповідальність – вони мали вже доволі вражаючий „букет” правопорушень. Безхатченками вони де-юре не були – ночували вдома, але разом з цим, особливо влітку, з більшим задоволенням проводили ночі на вокзалах, горищах та у підвалах. Тільки в мене таких „гульвіс” на обліку нараховувалося шістдесят душ. І головного болю від них було достатньо.
Згадаю ще один момент – вкрай неприємний. Він мав назву „робота з неблагонадійними сім’ями”. Проблема таких сімей була досить серйозною та масштабною. Якщо врахувати, що інспекторів ІСН по області було чоловік триста, і подекуди на обліку в них знаходилося по тридцять неблагонадійних сімей, то картина з рівнем неблагонадійності в сім’ях вимальовувалась досить сумна. Але мова, знову ж, не про кількість та обсяг роботи. Справа в тім, що позиція держави в ті часи, по відношенню до таких сімей була достатньо чіткою, однозначною та вкрай жорсткою: дітей на певному етапі, коли ситуація в такій сім’ї стає нестерпною, потрібно вилучити!
Що це означало? Перш за все, те, що хтось цю дитину повинен був „вилучати” з сім’ї. Тобто, застосовувати силу, відривати, досить часто в буквальному сенсі, дітей від батьків... Спробуйте відібрати щеня у собаки. Вона точно пошматує. Якщо, взагалі, не загризе... А тут відібрати дитя у матері, якою б вона не була. Взагалі, проводити такі „заходи” повинні були аж ніяк не співробітники міліції. На долю останніх, в таких ситуаціях, повинно було залишатися виконання їх прямих обов’язків – охорона громадського порядку на місці подій. Нажаль, так ситуація виглядала в теорії, в дійсності представники різних організацій – опікунських та інших, відповідних комісій, що функціонували в той час при виконавчих комітетах від сільського до обласного рівня, котрі, до речі, власне і приймали рішення про позбавлення батьківських прав, взагалі не бажали виконувати цю„найбруднішу” частину роботи. Вони в будь-який спосіб перекладали сам процес вилучення дитини з сім’ї на співробітників міліції. І нам доводилося це робити.
Можете собі уявити, як це все „сприяло” авторитету міліції. Крик, гвалт, галас та сльози... Все це досить активно, хоч і пошепки, обговорюють сусіди. Звісно, шкода міліцейському іміджу в таких ситуаціях завдавалася чимала. А діти, як вони самі це сприймали?! Півбіди, коли дитина зовсім крихітна, і не розуміє, що відбувається навколо неї, а коли дитина доросліша? Зрозуміло, що ти забираєш її з рідної домівки за рішенням суду, але не втямить цього десятирічна дитина, навіть коли ти це саме рішення зачитаєш їй тричі вголос і з виразом. Вона розуміє тільки одне – її забирають від мами. І яка б вона там не була – нехай п’яниця, нехай алкоголічка, нехай така, що зовсім пустилася берега, але для неї вона МАМА! Яка асоціація виникатиме в такої дитини, коли вона побачить міліцейську форму наступного разу? Саме так ми отримували людей, в котрих відраза до міліції виникала змалечку. Хоч, психологам відомо, що, найчастіше саме дитячі спогади, симпатії чи антипатії, формують в людині на самому глибокому, підсвідомому рівні, ставлення до життя. Дуже добре, що на сьогоднішній день поліція такими речами не займається, дуже правильно!
Більш того – куди ці діти потрапляли потім? Звісно, в інтернати. За своє життя, а особливо під час роботи в міліції, мені доволі часто доводилося відвідувати такі заклади. Нічого там доброго немає, і, напевно, бути не може. А за часів СРСР вони мало чим відрізнялися від місць позбавлення волі – грати, охорона, однаковий