Перехрестя долі, стр. 79
Після розбійного нападу 1998 року їх було затримано. Гончаров та його спільники дізналися, що стосовно них стався витік інформації. Напевно, не без допомоги Гончарова, їх звільнили з-під варти, змінивши запобіжний захід на підписку про невиїзд. Згодом, за допомогою та порадою того ж таки Гончарова вони перейшли на нелегальний стан, почали переховуватися. Спочатку він переховував їх у місті, на квартирі одного із членів банди, але вже тоді мав на меті, приспавши їхню пильність, позбутися небажаних свідків. Потім Гончаров вивіз їх на хутір Бобрик і там вирішив: „відправити їх до Праги”...
У якості доповнення до психологічного портрету самого Ігоря Гончарова та членів його угрупування згадаю про їх специфічний чорний гумор.
Вони казали: чи то „до Праги”, чи то регулювати рух катерів на Дніпрі... Згодом на допиті одного із членів банди запитали, що це означає. Він відповів: „А руками...”. Тобто, причепити до ніг вантаж, а він нехай руками із дна керує... У нелюдів навіть „жарти” не людські.
„Відправити до Праги” мовою Гончарова означало – відправити на півтора метри під землю. Трупи задушених поліетиленовим пакетом співробітників міліції, котрі скоїли розбійний напад на автомобіль із вантажем чаю, було знайдено членами слідчо-оперативної групи 2 липня 2002 року у лісосмузі поблизу села Бобрик...
Ця розправа, окрім іншого, мала на меті „посилити дисципліну” у банді. Втім, її члени і без цього втрачали людські риси, перетворюючись на бездушні машини для викрадення та вбивств, що не розмірковують.
Починаючи з 1999 року скоєння тяжких злочинів ОЗУ Гончарова почастішали, перетворилися мало не на конвеєр. „Акції” відбувалися спершу раз на півроку, потім кожні два-три місяці.
Народний цілитель Юрій Омельченко, торговець ювелірними виробами та дорогоцінним камінням Віктор Ярош, директор великої фірми Євген Тітов, фінансовий директор підприємства, що займалося нафтопродуктами, Ярослав Малюта, Євген Сільвестров, котрий займався обміном валют... Схема скоєння злочинів скрізь була аналогічною – викрадення із використанням міліцейської форми та посвідчення, переправлення до приватного будинку під Києвом, вимоги викупу – а потім, незалежно від його отримання – розправа (як правило, удушення)...
Останньою „вдалою операцією” банди стало викрадення Михайла Гельфанда. Але не останнім злочином.
Коли Ігоря Гончарова було затримано, прискіпливу увагу оперативників привернув блокнот, вилучений у нього під час затримання. Там знайшлися певні цікаві матеріали – прізвища та короткі анотації до них (переважно номери та марки машин та інша подібна інформація). І серед інших виявилося прізвище, що негайно викликало підвищений інтерес. Цю людину було знайдено мертвою, і обставини її смерті залишали чимало питань...
До міліції викликали родичку потерпілого, і запитали – чи знайома вона з Гончаровим? Звичайне питання викликало у жінки шок. Чоловік її невістки зник без вісті. Згодом його було знайдено мертвим на березі Дніпра. Це був викладач музики, людина інтелігентна, котра походила із культурної родини, але, як з’ясувалося згодом, він був обранцем колишньої співмешканки Гончарова... Вона віддала перевагу викладачеві музики, а Гончаров, із своєю манією величі, стерпіти цього не міг.
Гончаров за допомогою двох подільників, одягнувши одного з них у форму підполковника міліції, силою всадовили потерпілого до автомобіля і відвезли на Русанівські дачі. Спочатку його примусили випити горілки, потім зв’язали руки, вставили до горла лійку і влили сильнодіючу отруту. Потерпілий помер. Після чого злочинці доправили його на берег Дніпра – по маршруту, що ним він зазвичай прямував додому – інсценували смерть від алкогольного отруєння.
Місцева міліція дві доби „з’ясовувала” обставини справи і винесла відповідний висновок: „Там лежать дві пляшки горілки! Людина випивала, захлинулася горілкою та й загинула”. Можливо, на цьому все й скінчилося б, але тіло все ж-таки було спрямоване на експертизу. І десять днів потому, коли вже був готовий відмовний матеріал (рішення відмовити у порушенні кримінальної справи за відсутності складу злочину) експерти зробили висновок, що смерть була спричинена сильнодіючою отрутою. Тим не менш – потерпілого було поховано, а прокуратура кримінальну справу не порушила. Висновок експертів просто опинився у теці „відмовного” матеріалу.
Далі мати загиблого звернулася до Генеральної прокуратури. Але й там до справи поставилися поверхнево, не вивчили її, як слід і надали відповідь, що потерпілий отруївся горілкою. Найцікавіше, що алкогольних напоїв, принаймні, міцних, вбитий, зі слів свідків та знайомих, не вживав.
Звсіно, за нормального ставлення до огляду місця події, вивчення матеріалів щодо знайденого трупа, обставин загибелі музиканту, даних експертиз та оцінки зв’язків потерпілого до переліку підозрюваних неодмінно потрапив би Гончаров. Можливо, це зберегло б людські життя. Але дзуськи, як завжди – небажання працювати, людський фактор, а, фактично – скоєння злочину, що полягав в укритті вбивства від відповідного обліку.
На щастя, висновки експертів та інші документи у цій справі ніхто хоча б не знищив. Це вбивство наочно показує, що бандити Гончарова почали, так би мовити, вдосконалюватися. Вони почали ретельно маскувати вбивства під нещасні випадки, підтасовувати речові докази, фальсифікувати місця та обставини злочину. Отож, невідомо, до чого ще вони могли б додуматися і „дорости”, якби їх не зупинили.
Ватажок банди – Ігор Гончаров був першим, для кого слідство скінчилося. До суду він не дожив.
Додам декілька штрихів до його портрету. Люди, котрі знали його ще за тих часів, коли він не був злочинцем, а боровся з ними, згадують, що вже тоді він вирізнявся жорстокістю, злістю на весь світ та оточуючих. А також відчуттям неповноцінності від власної незабезпеченості. Як сказав один з них: „Дах у нього вже тоді був зірваний”...
Звісно, первинною метою Гончарова було особисте збагачення, і він її досяг. За оперативними даними мав нерухомість навіть за кордоном. Але він отримав, мабуть, і те, чого бажав найбільше – владу над людськими життями, можливість вбивати. Практично усіх жертв він душив особисто. Чому? Один із людей, котрих Гончаров намагався залучити до банди, згодом навів його слова, що той промовив у хвилину відвертості: „Коли я вбиваю, то відчуваю себе богом!”.
Він уявив себе надлюдиною, що може все і котрій дозволено все. Він насолоджувався жахом жертв та страхом, який відчували перед ним подільники. Він, зрештою, відчув себе „крутим”. Реальний ступінь „крутизни” виявився коли він опинився віч-на-віч не з беззахисними заручниками, а спезназівцями – бійцями „Сокола” та оперативниками УБОЗ.
Як згадували безпосередні учасники затримання Гончарова, з одного боку, він був цілком розслаблений (оскільки був впевнений у своїй невловимості та безкарності), а