Перехрестя долі, стр. 77

Оперативно-розшукову справу по банді було відкрито ще в квітні 2001 року. Розробка по ній тривала рік. Фактично, робота по банді розпочалася починаючи з моменту, коли заступник начальника ГУВС генерал-майор міліції Петро Опанасенко віддав команду своїм найближчим помічникам – полковникам міліції Г.Потипку та І.Стояну глибоко проаналізувати всі кримінальні справи, в котрих фігурувало зникнення людей з подальшими вимогами викупу. До справи були вибірково залучені співробітники УБОЗ. Один із них – призначений начальником „бандитського” відділу УБОЗ ГУМВС Сергій Хамула, котрого було переведено до главку із Луганської області.

Було „піднято” матеріали справ щодо викрадень людей за останні кілька років. Такі випадки були непоодинокими. Кримінальні справи навіть якщо й порушувались, то за 123-ю статтею КК України – „Насильницьке позбавлення волі”, та розслідувалися вони як-небудь. За статтею „Навмисне вбивство” не було порушено взагалі жодної справи – оскільки трупів осіб, що зникли, знайдено не було. А як каже дурна приказка – „немає тіла – немає діла”. Проаналізувавши та систематизувавши всі матеріали – зокрема, щодо особистостей, котрі зниклі безвісті, оперативники дійшли висновку, що у всіх випадках зникнення, цілком можливо, діє одне угрупування. Вже тоді у співробітників ГУВС виникла підозра щодо того, що банду створено за аналогом підрозділу міліції. Чітка структура: збір інформації, її опрацювання, стеження за правилами зовнішнього спостереження, а потім миттєва операція по захопленню. Ще не знаючи прізвища Гончаров, не маючи уяви про інших фігурантів справи, оперативники відчували, що мають справу з добре організованою групою.

Згодом, після ліквідації банди з’ясувалося, що злочинці мали добре налагоджену систему конспірації – всі, без винятку, члени групи мали прізвиська, зв’язок здійснювався практично лише за допомогою пейджерів та телефонів-автоматів (мобільні, а тим більш, стаціонарні телефони – у крайніх випадках). Всі місця зустрічей були закодовані і, зазвичай, цифрами. Власне, зустрічі проводилися в нічний час, не раніше 23.00. Що можна було зрозуміти із повідомлення, котре прийшло на пейджер: „Боря! Миколай Петрович очікуватиме тебе за дві години на місці №2”? Наразі, Миколай Петрович був Ігорем Гончаровим, а „Борю” звали Павлом...

Для оперативників, котрі працювали над встановленням даної ОЗУ однією з найбільш серйозних проблем був витік інформації. Причин було декілька – наприклад, те, що певна кількість співробітників правоохоронних органів, котрі раніше були знайомі з підполковником міліції Гончаровим, його колишні колеги, сприймали його як свого. Секретів від нього не було, могли про щось і обмовитися, могли відповісти на якесь запитання, абсолютно не підозрюючи, навіщо він це питання поставив.

Окрім того, до складу банди входили й діючі співробітники міліції, до того ж такі, що обіймали керівні посади: заступник начальника відділу слідчого управління столичної міліції, співробітник апарату Міністерства внутрішніх справ, „сімки”, а вони також мали доступ до службової інформації, котру надавали іншим членам ОЗУ, перш за все – Гончарову.

Була „на озброєнні” угрупування й відповідна спеціальна техніка. Після затримання бандитів, коли у них було вилучено рації, котрі працювали на міліцейських хвилях, стало зрозуміло, яким чином вони могли телефонувати потерпілим і називати всі номери машин спостереження, котрі виїхали на передачу викупу.Але це було вже згодом, а на певних етапах роботи у справі оперативники відчували виток інформації, але не знали, як та за чиєї допомоги це відбувається. Як мені доповідали, доходило до того, що оперативні наради групи проводили... у „Макдональдсі”. Велике скупчення людей, в якому, наразі, ніхто не зможе підійти непоміченим, високий рівень сторонніх шумів, що зводить нанівець роботу техніки для прослуховування. Було й таке...

Окрім того, з певного моменту була психологічна складність, пов’язана з тим, що розробляти доводилося співробітників міліції. Для сищиків „старої школи”, це завжди важко психологічно – „працювати” по своїм. Важко визнавати, що людина, котра носила з тобою одну форму, зростала в тій самій системі, раптом виявилася ворогом. А тут ми мали ще й не одну таку людину.

Згодом один із учасників викриття групи сказав: „Я весь цей час відчував до них, а до ватажка особливо, несамовиту суміш огиди та ненависті – холодної такої ненависті, але абсолютної. Напевне, так ненавидять ворога на війні...”

Слід сказати, що Гончаров платив начальнику відділу УБОЗ С.В.Хамулі цілковитою „взаємністю”. Згодом з’ясувалося, що він досить серйозно вибудовував плани щодо його фізичної ліквідації. Гончарову стало відомо (завдяки витоку інформації) хто конкретно із УБОЗу розробляє його групу. Навівши довідки, ватажок банди отримав інформацію про цю людину: хабарів не бере, „купити” неможливо, справи звик доводити до кінця. Було зрозумілим – домовитися не вдасться. А для таких принципових людей Гончаров мав лише один аргумент – смерть. Він почав шукати засоби, аби позбутися „чортового луганського полковника” (це слова, що їх дійсно сказав Гончаров). Одним із планів був - застосувавши гранатомет, знищити оперативну групу під час спроби звільнити чергового заручника. На щастя, бандити до практичного здійснення задуму не перейшли. Згодом, вже перебуваючи у камері СІЗО, Гончаров винуватцем провалу групи називав саме Хамулу. А під час їхньої останньої зустрічі назвав останнього „своїм прокляттям”. Не дивно, що переважна більшість наклепів в „посмертних листах” Гончарова була на адресу саме „луганського полковника”.

Значні просування у справі почалися після викрадення Михайла Гельфанда...

Група убозівців зуміла знайти потрібну ниточку і пройти по ній до кінця. Події розгорталися наступним чином: 31 серпня 2000 року у Києві був викрадений відомий комерсант Михайло Гельфанд. Наступного дня він особисто зателефонував своєму знайомому П. і повідомив, що його захопили в заручники і необхідно зібрати 15000 доларів аби його викупити.Дещо пізніше в офісі, що належав фірмі Гельфанда, із П. зустрівся невідомий, котрий передав йому пакет з особистими речами Михайла Давидовича, ключі від „Мерседесу” та документи на машину, а також поштовий конверт, на якому було вказано рахунок фірми, на котрий слід було перевести викуп.

Півгодини потому, як відбувся цей візит, з мобільного телефону Гельфанда П. знову зателефонували викрадачі та й поцікавилися, чи отримав він документи і рахунок. Також вони вказали місце, де знаходиться „Мерседес”, підказавши вихід із ситуації – взяти гроші під заставу автівки і негайно, сьогодні ж перерахувати гроші на вказаний рахунок. Коли П. спробував пояснити співрозмовникам, що жодні банківські операції провести він не встигне,