Перехрестя долі, стр. 76
Одним словом, було над чим попрацювати. Коли наступного понеділка я зайшов до кабінету Юрія Федоровича, то відчув, що обстановка дещо змінилася, стала менш напруженою. Я, як і минулого разу, доповів йому за всіма питаннями, що його цікавили. Міністра, звісно, періодично відволікали – необхідно було й на телефонні дзвінки відповідати, вислуховувати доповіді інших керівників, віддавати термінові накази... Але мене він слухав уважно. І запросив з доповіддю знову – через тиждень. Повинен сказати, що з кожним разом спілкування проходило все в більш спокійному ключі, але це не було приводом для того, аби розслаблятися – Кравченко завжди вимагав чітких доповідей, конкретних і по справі.
Коли з відпустки повернувся Юрій Смирнов, я, правду сказати, сподівався, що мої доповіді у Міністра на цьому скінчаться. Я одразу зайшов до Юрія Олександровича – і доповів про обстановку, і нагадав про свої щотижневі поїздки до Міністра. Смирнов прямо в моїй присутності зателефонував Юрію Федоровичу: „Товаришу Міністр, до виконання службових обовязків приступив!” Якийсь час вони розмовляли, і наприкінці розмови він запитав:” Оскільки я вже приїхав, як бути з доповідями вам по столиці?” Але Кравченко чомусь змінювати в даній процедурі нічого не став. Смирнов поклав слухавку: „Ну бачиш? Нічого не можу вдіяти...” Чому Юрій Федорович прийняв саме таке рішення – не знаю. Правду сказати, я був у нього із „традиційною доповіддю” лишень ще один раз. Не скажу, що мене це так вже й засмутило – просто звільнився час задля вирішення інших задач, котрих у першого заступника начальника столичної міліції було достатньо.
ПЕРЕВЕРТНІ
Організоване злочинне угрупування, яке увійшло до вітчизняної історії під назвою „банда перевертнів”, цілком могло претендувати на те, аби його вважали, з одного боку, ОЗУ, чия діяльність викликала найбільший резонанс в засобах масової інформації, а з іншого – бандою, що залишила по собі, незважаючи на дуже ретельне розслідування та суд, котрий тривав декілька років, чималу кількість питань та загадок, що залишилися без відповідей.
На превеликий жаль, серйозної шкоди своєю діяльністю ця банда, що декілька років поспіль займалася викраденнями та вбивствами людей у Києві та Київській області, завдала „честі мундиру” української міліції.
Втім, сьогодні, роки потому – як після викриття банди, так і після суду над її членами, іноді складається враження, що у висвітленні питань, пов’язаних із „справою перевертнів” і преса, і певні громадські та політичні діячі, з самого початку поставилися до подій упереджено та однобоко, старанно випинаючи на перше місце ті моменти, котрі було змога використати задля паплюження міліції.
Перш за все, починаючи з перших публікацій, банду заходилися називати „міліцейською”. Саме тому з’явилася назва - „перевертні”. В подальшому, заглиблюючись саме в цей аспект теми, дехто добалакався до того, що „...група перевертнів” складалася переважно із представників УБОЗу...”, уявляла собою „...злочинну спільноту МВС...”. А згодом сторінками друкованих та електронних ЗМІ почали ширитися версії: про створений незрозуміло ким „з метою проведення політичних та економічних диверсій”, „ескадрон смерті”, про те, що кураторами банди Гончарова до останніх днів були певні „високопоставлені особи”, зокрема в українських спецслужбах, котрі її чомусь потім „здали”... А ще – з приводу причетності цієї ОЗУ мало не до всіх без винятку найбільш голосних політичних викрадень та вбивств в Україні...
Чим більше минає років від того моменту, тим міцнішим стає відчуття , що вся ця ситуація була використана задля нагнітання негативу проти української міліції загалом, та певних посадових осіб зокрема. Ким та навіщо? Відповіді на ці запитання не належать до переліку тем, що висвітлюються у цій книзі. Кожен хто бажає шукати їх, та висувати версії - має можливість зробити це самостійно.
Ті, хто намагалися облаштувати справу так, що банда мало не входила до складу міліції структурним підрозділом, чомусь „забували” про те, що саме міліцією, а, вірніше, столичним УБОЗом та карним розшуком, а не якоюсь іншою правоохоронною структурою, банду, очолювану Гончаровим, було встановлено, відпрацьовано та знищено. Окрім того, із шістнадцяти встановлених членів ОЗУ, половина не мала до міліції жодного стосунку, і складалася з осіб, що були раніше судимі.
Та й твердження стосовно того, що складалося це угрупування „переважно із співробітників УБОЗ” - теж не відповідає істині. На керівних посадах в банді, окрім Гончарова (колишнього співробітника УБОЗ) було два старших офіцери – слідства, і так званого 7-го управління. Ще двоє були співробітниками інших міліцейських служб. Сам Гончаров на момент активних дій банди був вже колишнім співробітником міліції - звільнився на пенсію із органів внутрішніх справ. Приналежність його до будь-якої іншої силової структури доведено не було, тож дискутувати в книзі з приводу чиїхось здогадок я не маю наміру.
До особи Гончарова ми ще повернемося більш детально - наприкінці цього розділу. Але, аби поставити всі крапки на „і” щодо питання як саме кваліфікувати цю банду, я зазначу: так, банда Гончарова для нашої країни була безпрецедентною, так – знайшлися в міліції ті, хто став на шлях скоєння злочинів, хто порушив не лише Закон, а й Присягу... Але здоровий організм відрізняється від хворого саме здатністю до самоочищення. Не хтось сторонній прийшов та позбавив громадян від убивць та бандитів. Це зробили співробітники міліції. Перемогу здобули чесні, порядні міліціонери. Отже робити висновки щодо міліції слідз