Перехрестя долі, стр. 74
На щастя, Юрій Федорович конкретизував задачу, що її поставив. Він сказав: „На ЗЕЛЕНОМУ паркані...”, це я встиг запам’ятати. Тому, своєю чергою, я передав начальнику місцевої міліції слова саме про зелений паркан. Він знав напевне – де знаходиться ця алея, і де знаходиться цей паркан. Саме тоді будувався величезний дванадцятиповерховий будинок на Дніпровських схилах, котрий, на думку більшості мешканців міста, аж ніяк їх не прикрасив.
Буквально сорок хвилин потому начальник райвідділу передзвонив мені, та доповів, що все зроблено. Щоправда, як це доволі часто трапляється у подібних випадках, дослухавши доповідь до кінця, я не знав, чи то радіти мені, чи то готуватися до неприємностей. Як з’ясувалося, зеленої фарби у райвідділівських під рукою не знайшлося, тож вони цей шматок паркану, на котрому було зображено це непристойне слово, пофарбували у білий колір. Ну, який вже був... З урахуванням того, що паркан був скрізь зелений, а на тому місці раптом побілів, я не виключав нового дзвінка від Міністра – та якогось чергового запитання.
Але подітися було вже нікуди, тому інших команд на кшталт негайно шукати зелену фарбу і ще раз виконати малярні роботи, я не віддавав. Просто підсвідомо приготувався до нових „приємних” несподіванок – у вигляді хвилюючих телефонних дзвінків. Відсутність дзвінків (принаймні в той день) від Міністра принесла велике полегшення. Я дійшов для себе висновку, що чи то ми впоралися із завданням, що нам його доручили, чи то, скоріш за все, Президент та Міністр просто поїхали іншим маршрутом. Головне – минулося...
Звісно, оперативна обстановка, та й, взагалі ситуація в місті Києві, відрізняється від будь-якого обласного центру України. І тут, знову ж таки, є своя, суто столична специфіка. Певне напруження виникає вже просто у зв’язку із концентрацією в місті всіх вищих органів державної влади – як виконавчої, так і законодавчої та судової.
Виходячи з цього, перш за все слід було вивчити списки відповідних керівників всіх цих органів, закладів та організацій. Адже, насправді – може виникнути незручна ситуація, коли тобі зателефонує, припустимо, Міністр сільського господарства, чи то охорони здоров’я країни, а ти навіть не будеш знати не те що його імені та по батькові, та навіть й прізвища швидко не згадаєш! Саме тому на столах в кабінетах керівників столичного Главку були спеціальні списки (для службового користування), в котрих було вказано всі міністерства, прізвища керівників, а також їх заступників. Були спеціальні телефонні довідники депутатів і, відповідно, телефони, що ними дзвонили ті чи інші керівники. Про сірий телефон я вже повідомив.
Звісно, робочий день в місті Киві у міліцейських начальників починався о сьомій ранку і закінчувався ближче до опівночі. В суботу-неділю день починався трохи пізніше – десь о дев’ятій годині і тривав до 17-18 години.
В той період часу Україна ще не знала по-справжньому масових акцій протесту. Але разом з тим акцію „Україна без Кучми”, котра тоді тривала на Хрещатику та в прилеглих районах міста, я вже застав. Незважаючи на те, що основне навантаження по забезпеченню громадського порядку під час проведення цих акцій протесту було покладено на службу громадського порядку і на спеціальні підрозділи, котрі були у Києві – полки ППС, відповідні підрозділи спеціальної міліції та державної автомобільної інспекції, але оперативні команди та рішення доводилося приймати і мені. І, відповідно, брати участь в ситуаціях, що складалися, також.
Повною мірою всю складність роботи на чолі столичної міліції я відчув певний проміжок часу потому (приблизно – півроку), коли начальник Главку пішов у відпустку, під час виконання функціональних обов’язків керівника.
Коли спробувати хоча б коротко викласти ті завдання, котрі стояли перед тими, хто знаходився на цьому посту, то, мабуть, необхідно розмежувати їх на, так би мовити, „представницькі” та суто міліцейські.
До першої категорії, звісно, належать не лише телефонні розмови з великою кількістю високопоставлених та відповідальних осіб і, як їхній результат – виконання завдань, котрі буквально без кінця надходили із Міністерства внутрішніх справ, з інших вищих органів, котрими були Верховна Рада, Кабінет Міністрів, міська Адміністрація Києва, інші міністерства та відомства, Генеральна прокуратура.
Також виконання обов’язків начальника Главку обумовлювало участь у різноманітних нарадах. Наприклад, кожного четверга такі наради збирав прокурор міста Києва. Тоді прокурором столиці був державний радник юстиції першого рангу Гайсинський – це колишній Харківський прокурор. Юрій Олександрович до своїх обов’язків ставився більш ніж серйозно, і збирав увесь силовий блок міста щотижня. На цих нарадах кожному із присутніх доводилося звітувати щодо роботи з укріплення правопорядку та розкриття злочинів, котру було виконано.
Також раз на тиждень нараду проводив і тодішній мер Києва Олександр Олександрович Омельченко. Туди також необхідно було їхати із відповідною доповіддю – передусім це стосувалося охорони громадського порядку, наведення порядку на вулицях у вечірній та нічний час. Тоді ставлення до цих питань у місті було контрольним – мерія домагалася, аби кияни могли дозволити собі у нічний час вільно гуляти своїм містом, не боячись злочинних посягань. Це теж була задача, виконання котрої міліцейські керівники зобов’язані були щоденно контролювати і у випадку скоєння резонансних злочинів на вулицях проводити відповідні службові розслідування.
Саме тут ми дістаємося специфічної міліцейської, правоохоронної діяльності. Такого її аспекту, як забезпечення громадського порядку у багатомільйонному мегаполісі, де ті чи інші масові заходи (зокрема і традиційні, від котрих проблем, нерідко, бувало не менше!), відбувалися мало не щоденно, головним та основним для міліції – де б і коли б то не було, залишалося розкриття скоєних злочинів.
В той період часу активно працював заступник керівника столичного Главку із оперативної роботи генерал Петро Микитович Опанасенко. Це був дійсно великий керівник оперативних підрозділів, та людина, котра все своє життя прослужила у карному розшуку, і котра наразі мала беззаперечний авторитет поміж співробітників київської міліції, особливо – її оперативних служб.
Його участь у організації розкриття злочинів було складно оцінити. На всі тяжкі злочини Опанасенко виїжджав особисто, і знав про них все. До того ж, мабуть, переважна їх частка скоювалася в умовах неочевидності - серед них були й замовні вбивства і розстріли. В місті діяли злочинні угрупування – і не лише місцеві, київські, а ще й заїжджі