Перехрестя долі, стр. 73
До Києва із Дніпропетровська ми прибули утрьох – із начальником штабу УВС та оперативником з Павлограду Михайлом Надаховським, котрого було нагороджено орденом „За мужність”. Оперативник брав участь у звільненні заручниці, котру злочинець, вимагаючи викуп, тримав під дулом пістолету, погрожуючи вбити у всіх на очах. Надаховський влучним пострілом прострелив вимагачеві руку, обеззброїв та затримав його.
Підготовка до нагородження проводилась протягом цілого дня у стінах Міністерства внутрішніх справ, та зводилася, переважно, до того, що тих, кого нагороджували, навчали тонкощам церемоніалу: як підходити до того, хто нагороджує, як відходити від нього, з якого боку і що при цьому казати... Лише так, та ніяк інакше! Статут, звісно, є Статут, але навчати „стройовійпідготовці” у єфрейторських традиціях генералів та старших офіцерів зранку до трьох годин дня?!
Коли Володимир Литвин, котрий був на той час головою Президентської адміністрації, нарешті вручив нам нагороди, ми, стомлені та голодні, міркували лише про те, як найшвидше дістатися домівки. Але тут до нас попрямував Юрій Федорович Кравченко, котрий теж був присутній на нагородженні. Всім трьом він потиснув руки і від душі привітав з нагородами. Нагорода, що я її отримав, напевно ж, була прощенням за відмову та незговірливість, що була мною виявлена. Кравченко, слід віддати йому належне, людей, котрі робили свою справу сумлінно, цінував. Та не розкидався ними направо та наліво.
Втім, і забувати він не вмів. В цьому я переконався, щойно переступив поріг кабінету Міністра трохи менше року потому. Виявилося, що я там з приводу того-ж таки кадрового питання. На початку 2000 року Юрія Смирнова було переведено на посаду Заступника Міністра – начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві. І він запропонував посаду першого заступника мені. Нині мало відбутися затвердження у Міністра. Першим питанням Кравченка було: „Ну, що. від цього призначення ти вже не відмовляєшся?!” Все він прекрасно пам’ятав. Мені нічого не залишалося окрім того, як відповісти: „Ні, товаришу Міністр! Вибачте, товаришу Міністр! Був неправий!” Призначенні відбулося...
Як я вже казав, Смирнов був призначений заступником Міністра внутрішніх справ України, начальником Головного Управління внутрішніх справ у місті Києві і відбув до нового місця служби. А доля заступників полягає в тому, що періодично доводиться зустрічати нових керівників – у випадку, коли їх самих не призначають на відповідну посаду. Така доля випала й мені.
Перебуваючи на посаді заступника начальника, я повинен був зустрічати нового керівника УВС – начальника Кримського Главку генерал-лейтенанта міліції Геннадія Геннадійовича Москаля. Новий керівник, заступник міністра був представлений керівництвом МВС особовому складу УВС в області, і почалася робота. Звісно, кожен новий керівник, як повелося здавна, добирає свою команду. І деякий час потому я зрозумів, що навряд-чи я знайду своє місце в ній, тому не вагався, отримавши пропозицію від Юрія Смирнова, відбув до нового місця служби.
Геннадій Москаль досить тепло мене проводжав, провів збори особового складу, потиснув руку, вручив подарунок. Розставалися ми досить просто та швидко.
Моя служба в Києві розпочалася, звісно, з того ж, що й завжди – розставання із родиною, котра залишалася, знову-ж таки, у Дніпропетровську, тому, що жодного житла в місті Києві я не мав. Перший місяць, згідно встановленого порядку, я мав змогу мешкати у готелі МВС – як співробітник, що перебував у відрядженні у Київському Главку. Наразі, сплачувала за мене держава. А, згодом, а мав винаймати житлову площу, та сплачувати за квартиру самостійно. Саме так я й вирішив вчинити, аби вже напевно перевезти родину, і жити з ними разом. Втім, чи стали ми за цих умов бачитися частіше, аніж коли перебували у різних містах – питання суперечливе...
Чи були побоювання чи невпевненість з приводу нового місця служби – все-ж таки столиця? Відверто сказати, ні. Після відповідної Дніпропетровської, Луганської та Харківської школи, а, головне – із урахуванням досвіду, що я його набув, я вважав, що можу працювати в будь-якому підрозділі органів внутрішніх справ. Втім...
Столицю неможливо порівняти з жодним іншим регіоном з огляду на гостроту та запеклість соціальних, економічних, та кримінальних пристрастей, навіть з найбільш великими областями України. Лише посівши одне з головних місць у керівництві міліції столиці України – тримільйонного міста, в котрому кожного дня перебуває ще близько двох мільйонів населення, що мігрує - фактично, великого п’ятимільйонника, я зрозумів, що твердження щодо того, що співробітники київського міліцейського гарнізону працюють в найскладніших та найнапруженіших умовах – чистісінька правда, ба, навіть і не уся...
Почнемо, напевно, з деталей...
Що додалося у службовому кабінеті? Його розміри були приблизно такими ж, як в той час. коли я був першим заступником УВС області. Та й облаштування було таким самим. Здавалося б, усього лиш додався один сірий телефон на столі. Втім, це була лінія прямого зв’язку з Міністром внутрішніх справ України. Вже саме по собі це змушувало перебувати у постійному тонусі, аби не сказати – в напрузі. І тривалий час перебувати у розслабленому стані мені не довелося – буквально на десятий, або на дванадцятий день мого перебування на посаді зненацька задзвонив саме той сірий телефон.
Трапилося це приблизно об 11 ранку. Я зняв слухавку зі словами: „Здоров’я бажаю, товаришу Міністр!” І почув від товариша Міністра наступне: „Я їду Петровською алеєю... (слід зауважити, що на той час я й гадки не мав де у Києві знаходиться ця Петровська алея, і це теж слід було з’ясувати)... зустрічати Президента. Повертатимусь разом із ним теж Петровською алеєю... Так ось - тут на будівельному паркані написано слово з трьох літер. Негайно прибрати!!!”. Після чого Юрій Федорович поклав слухавку.
Від того як швидко та чітко було віддано команду я дещо розгубився. Повторювати Кравченко не любив, тому слід було робити відповідні дії, до того ж якомога швидше. За допомоги чергового, я з’ясував, що названа алея – це територія Печерського району міста Києва, після чого швидко зателефонував начальнику райвідділу, пояснив йому ситуацію, та наказав негайно виїхати