Перехрестя долі, стр. 72
Окрім того, велику роль відіграли суто людські мотиви. Проживши рік без родини, я, щойно відремонтував отриману квартиру, перевіз до Дніпропетровську дружину та сина. І що?! Знову - поневірятися по готелях, знову місяці поспіль (а то й більше) не бачитися з рідними? Відверто сказати, не було такого бажання.
Тут мова йшла про підвищення! І я твердо вирішив відмовитися від нього...
„Активна обробка” почалася в кабінеті заступника Міністра внутрішніх справ України по кадрам Миколи Онуфрієва. Він дивився на молодого генерала, котрий відмовляється від наступної сходинки кар’єрного росту, мов на ненормального. Я наполягав на своєму...
Далі було ходіння по кабінетам Міністерства внутрішніх справ. В кожному наводили аргументи, прохали „подумати”. Але я вже все вирішив.
Зрозумівши, що по доброму „переконати” не вийде, на мене почали тиснути. Моральний пресинг, врешті-решт, сягнув тієї межі, що я був змушений подумати: „Коли не відчепляться, напишу рапорт на звільнення!” Це, до речі, було цілком реальним варіантом – логіка тодішнього керівництва МВС була простою: „Або ти не перебираєш посадами, і вирушаєш командувати туди, куди пошлють, або... залишаєш службу в міліції!”, втімзмінювати своє рішення я не збирався.
Залишилося очікувати на рішення вищої інстанції – Міністра, Юрія Федоровича Кравченко. А він в цей час перебував на виїзді. І ось, нарешті, повернувся. Звісно, що з приводу мого питання йому доповіли одразу.
Цього разу особисто зі мною Міністр зустрічатися не став, а передав на словах, що я можу бути вільним, але щоб на очі йому більше не потрапляв. Так і сказав: „Щоб я його більше не бачив!” Я, відверто сказати, із достатньо попсованими нервами, відбув до Дніпропетровська, а начальником УМВС в Миколаївській області став генерал Анатолій Удод...
Коли мене щось і втішало в даній ситуації (я не очікував на щось хороше особисто для себе в результаті того, що сталося), то це той факт, що пост, від якого я з такими зусиллями відбився, отримала дійсно гідна людина. Анатолій Удод був із справжніх сищиків. Довідавшись про призначення головного міліціонера Миколаївщини, що відбулося, я із превеликим задоволенням згадав, за яких обставин ми познайомилися...
Історія була, так би мовити, комічна. В той час, коли я керував відділом із розкриття майнових злочинів обласного карного розшуку Харківщини, почалася серія крадіжок із ощадкас в сільських районах області. Злочинців розшукували, та безуспішно. До певного часу. Як з’ясувалося згодом, два чолов’яги переміщувалися селами та й „підламували” там сейфи в єдиних сільських закладах, де були певні суми готівки. Тобто – ощадкаси та поштові відділення. Наразі, власним транспортом горе-злодюги не мали, на цьому, власне, згодом і „погоріли”.
Вчинивши чергову крадіжку - близько восьми тисяч рублів із каси села Близнюківського району Харківської області, вони з’явилися на залізничний вокзал в Лозовій. В інший спосіб виїхати звідти було просто фізично неможливо.
Чи то шлях, чи то зламування сейфу притомили їх, чи то просто після численних вдалих „справ” з’явилося відчуття безкарності – вони випили, та й... заснули, очікуючи на електричку. Міліціонерові, котрий проходив повз них, вони видалися підозрілими, хоча щодо пограбування ощадкаси в Близнюківському районі він не знав. Розбудивши сплячих, він звернувся до них з питанням про те, хто вони такі, та й, головне, - що знаходиться в двох торбах, що стояли біля їхніх ніг? Заледве прокинувшись злочинці побачили свій найжахливіший сон, що раптом матеріалізувався перед ними. Спросоння та з переляку нормально відповісти на питання вони не могли, чим викликали ще більші підозри прискіпливого міліціонера. Вчинив сержант досить просто – гупнув ногою по одній із торб. Звісно, ломики, „фомки”, та відмички та інші знаряддя задля зламу, що знаходилися там, відгукнулися виразним дзеленчанням. Те, що містилося у другій торбі виявилося ще більш цікавим – сума що її взяли у касі, звісно, була не в сотенних купюрах. Зім’яті „троячки” та „п’ятірки”, як-небудь запхані до торби, говорили самі за себе – законослухняна людина таку кількість грошей, що їх накидано до господарської торби неначе картоплю, в ті часи мати не могла.
Крадіїв, котрі не встигли оговтатися, швиденько доправили до приймальника-розподільника, що знаходився у Лозові, де за них зранку взялися вже оперативники. Останні мали у своєму розпорядженні повідомлення, що на той час вже надійшло, стосовно обкраденої ощадкаси...
Оскільки, як вже говорилося вище, аналогічні нерозкриті злочини були по всьому районові, до Лозової приїхав я, як представник обласного карного розшуку, а згодом і Анатолій Удод – в якості заступника начальника Главку розшуку республіканського. На мапі Харківської області місць злочинів, впійманих зломщиків, було відмічено нами аж дванадцять. Щоправда, до певної кількості аналогічних злочинів, що їх було скоєно в інших областях України, вони виявилися непричетними. Отже, закінчивши цю справу за декілька днів, ми з Анатолієм Павловичем примудрилися за час, що залишився, навіть поїхати порибалити.
Добрі та товариські стосунки, що виникли тоді, збереглися й надалі - не залежно від того хто з нас був старшим за званням чи то посадою...
Повернувшись до Дніпропетровська, і залишившись на тій самій посаді – першого заступника начальника УВС, я продовжував працювати, як і доти. З приводу власних перспектив особливих ілюзій не було. Подібні „прояви характеру” в системі МВС зазвичай не вибачали. Втім, відверто кажучи, мене це тоді не надто турбувало. Вистачало повсякденних турбот на службі і радощів у родині.
Тим більш неочікуваною була подія, що сталася наприкінці того ж таки 1999 року. До обласного Управління внутрішніх справ надійшли „нагородні списки”, в котрих було й моє прізвище. Підстави для цього були. Дніпропетровська область, незважаючи на всі складнощі криміногенної обстановки, вийшла на той час по країні