Перехрестя долі, стр. 71

своєму робочому кабінеті, коли надійшла доповідь: „В мережі „засвітився” один із мобільних телефонів потерпілих!” працювала „трубка” лише 24 секунди, але нам цього вистачило – цей напрямок відслідковувала ціла група співробітників УБОЗ, і вони цю можливість не змарнували.

Як з’ясувалося згодом, один із членів угрупування все ж таки не втримався від спокуси прихопити з місця злочину „дуже гарний мобільник”. І тримав його захованим у себе за місцем проживання – під матрасом. Коли він був відсутнім, його вагітна дружина листувалася з ним СМС-повідомленнями. Її телефон розрядився. Аж тут, раптом – під руку потрапив саме цей викрадений телефон. Вона ввімкнула його, ні про що не підозрюючи... А досить короткий час потому за місцем проживання її чоловіка вже була направлена група захоплення. Саме так, власне кажучи, й розпочалася ліквідація цієї банди, що п’ять років примудрялася уникати переслідування. Практично одразу у членів банди було вилучено пістолети, котрі вони викрали у співробітників міліції. Ось тепер ми були впевнені – полювання на банду закінчилося...

Наприкінці цього розділу хотілося б пригадати ще один епізод, котрий наглядно змальовує, які стосунки панують в кримінальному світі поміж ватажками та „авторитетами”.

8 серпня 2003 року запам’яталося мені не лише днем народження Президента України Леоніда Кучми. Справа відбувалася поблизу Ялти, в будинкові відпочинку і я попрямував до моря.

Вже підпливаючи до берега, я побачив начальника УБОЗ України в АР Крим, полковника Сергія Семківа (згодом – генерал-майора міліції), котрий очікував на мене. Серце защемило – ой, не дарма він чекає мене на березі. Саме так і виявилося...

Буквально за 40 хвилин в готелі „Ялта” було застрелено такого собі Коляка Руслана, котрий приїхав до Ялти із Санкт-Петербургу. Обставини вбивства останнього свідчили про те, що потерпілий був людиною непростою. Вбивця застрелив Коляка під час обіду. Прямо у ресторані готелю, де обідало чимало людей. Наразі, він стріляв з двох пістолетів, „по-македонськи”. Слід відзначити, що, разом з цим, не постраждала навіть жінка, котра сиділа поряд із вбитим – його знайома. На місці злочину було вилучено 14 гільз від пістолетів ПМ та ТТ. Коли ми прибули на місце події, там вже находились начальник УМВС міста Ялта полковник міліції В.Литвін (майбутній генерал-майор міліції, начальник Департаменту карного розшуку МВС україни) та заступник міністра внутрішніх справ України начальник ГУ МВС України в Криму Микола Петрович Паламарчук – нині генерал поліції першого рангу, Народний депутат України.

Інформація, що ми отримали із міста на Неві, підтвердила наші припущення – Руслан Коляк, російський злочинний „авторитет”. Один із учасників бандитського руху „тамбовських”, керівник охоронного агентства, „юрист-адвокат”, учасник телешоу, котрого неодноразово притягали до кримінальної відповідальності і заарештовували... Напевно, він достатньо насолив своїм кримінальним подільникам.

Цікавий цей тип був тим, що за свого життя він зазнав дев’яти злочинних замахів – чотири рази його розстрілювали, до того ж тричі – із застосуванням автоматичної зброї, тричі намагалися отруїти, і двічі підривали, використовуючи гранати. А він, не зважаючи на тяжкі поранення, виживав, і повертався до „улюбленої справи”. Звісно, допоки не приїхав до України, де теж розпочав протизаконну діяльність, почав скупати землю поблизу Гурзуфу.

В шифровці також було вказано й можливих підозрюваних, котрі виношували конкретні плани остаточної розправи над фігурантом. Зібравши необхідні матеріали, і провівши експертизи у справі, ми направили необхідні матеріали „північному сусідові” – їхній „авторитет”, то нехай вони й розбираються.

Згадую цей випадок з однієї лише причини – доля більшості кримінальних лідерів – смерть від кулі власних колег по ремеслу (як би протягом життя не таланило). А слова пісні Кемеровського „Братва не стріляйте один в одного!” – сльозливий заклик ні про що...

„...Пам’ять, пам’ять, адже ти можеш, ти повинна ці стрілки на мить повернути! Я хочу не просто згадати імена, я хочу поглянути в очі своїм друзям...” Роки, що я їх провів у Дніпропетровську подарували мені людей, котрі стали не просто колегами по службі, соратниками у нелегкій міліцейській справі, а й тими друзями, в чиї очі хочеться поглянути роки потому...

Генерал-майор міліції Віталій Андрійович Глуховєря, генерал-майор міліції Олександр Володимирович Негодченко, генерал-майор міліції Олександр Олександрович Перов, генерал-майор міліції Миколай Васильович Хащевий.

Полковники міліції Віталій Грабевник, Анатолій Буйвол, Ігор Лазарів, Віктор Сабодаш, Миколай Авраменко, Олександр Юрков...

По-різному склалися долі, різними шляхами веде життя.

Вдачі Вам, друзі!

Частина 4 Заступник міністра

Служба в столиці

Є на світі люди, котрим для цілковитого щастя достатньо одного – бути начальником. До того ж, взагалі не важливо – начальником чого саме. Аби лише мати документа в котрому написано: „...начальник...”. А коли на додачу він матиме справжніх підлеглих (хоча б двійко!), тоді щастя не матиме меж!

Я ніколи не страждав подібними речами, а, тим більш, прагненням до кар’єрного зростання за будь-яку ціну. Саме тому пропозицію щодо підвищення, котра буквально звалилася на мене у 1999 році, я сприйняв без ентузіазму.

Обставини того часу були наступними: в Україні щойно відбулися Президентські вибори, під час котрих на другий строк переобрали Кучму. Прийшовши на другий строк, президент проводив у державних органах значні кадрові зміни – зокрема, в системі органів внутрішніх справ. Деякі начальники міліцейських управлінь йшли на пенсію, звільняючи дорогу більш молодим. Наразі, мені було запропоновано посаду начальника Управління МВС України в Миколаївській області.

Не можу сказати, що Миколаївщина викликала в мені якісь страшні почуття. На той момент цей регіон асоціювався у мене зі знаменитим на всю країну глиноземним заводом та великими кораблями. А також, відверто кажучи – дитячими спогадами про холеру в Миколаївській області, під час котрої доводилося виїжджати з Азовського „моря”. Аби бути об’єктивним, то слід згадати, що саме в ті часи виникали та котилися Україною спалахи цієї небезпечної хвороби, і доволі часто саме на Сході – в Одеській, Херсонській та Миколаївській областях. Наразі, Миколаїв тримав сумнівну „першість”. Та не в холері була справа. Воду все одне слід кип’ятити зажди та скрізь. Певні особливості криміногенного становища у регіоні, на кшталт високого рівня наркоманії, після Дніпропетровщини, (чого лише вартий в цьому відношенні Кривий Ріг!) мене зовсім не лякали.

Справа була в