Перехрестя долі, стр. 6
Підійшовши до стіни, і роздивившись, що на ній висіло, ректор вимовив одне-єдине слово: „Пок-к-кидьки!”. Після чого зірвав найближчий до нього малюнок, і наслідуючи його приклад, те саме почали робити інші присутні. Саме тоді я достеменно зрозумів, що з цього місця потрібно забиратися, оскільки цікаве закінчилося, і починається неприємне – усіх присутніх, напевно, почнуть переписувати поіменно, з вкрай негарними для них наслідками...
З приводу наслідків, я, до речі, не помилився – незабаром Університетом прокотилися комсомольські конференції, збори, та інші заходи. На цих заходах ухвалювалися резолюції, робилися певні „оргвисновки”, когось звідкись виганяли, отримувались суворі догани. Що сталося з тими студентами, котрі спровокували цю „лавину” – я не знаю. Один, здається, був з геофаку, інші... не пам’ятаю. Але скандал був надзвичайний, оскільки подібний демарш - майже під кабінетом ректора - в ті часи, часи непохитної міці партії, майже найвищого розквіту Радянської держави, здатен був викликати серйозні наслідки. Навіть такі, що перетиналися із вкрай суворими статтями Кримінального Кодексу.
Оцінювати ті події сьогодні – вкрай важко. Перш за все, тому, що не був я знайомий ані з тими молодими людьми, ані з мотивами, що підштовхнули їх на такі дії, а, також не знав багато іншого, що було підґрунтям тих подій. Можу сказати, що протест цей, на мою думку, був нерозважний. Хоча б тому, що „витвори протестної творчості”, окрім мене і шести-семи надто цікавих студентів, котрі майже нічого, з побаченого, не зрозуміли – не встиг оцінити ніхто, окрім представників ректорату та парткому. Все, до чого призвела ця акція - страшенний галас, і, напевно, чиїсь зламані долі. Втім, про що вона безперечно свідчила, так це про те, що певне інакомислення все-таки існувало навіть в стінах такого ВНЗ, як наш, і, що придушувалися такі прояви достатньо оперативно та жорстоко.
Довелось мені, в тому ж Університеті, стикнутися з тими, хто цим самим „придушенням” опікувався. Власне, розуміння того, що людина, з котрою випало спілкуватися, мала, напевне, безпосереднє відношення до органів держбезпеки, прийшло пізніше – з певним життєвим досвідом. А в той час мене і ще двох моїх товаришів, котрі, як і я були членами оперативного комсомольського загону, що надавав допомогу та сприяння міліції, було викликано для розмови до заступника секретаря комітету комсомолу Університету. Це був, потрібно зауважити, аж ніяк не студент, а досить дорослий чоловік, чия комсомольська діяльність була для нього основною, але, гадаю, не єдиною професією. Цей самий діяч раптом завів з нами розмову, суть якої, правду кажучи, не кожній нормальній людині було під силу осягнути, принаймні, одразу. Мова йшла про якихось „підозрілих людей”, котрі, зі слів комсомольського секретаря, так і нишпорять навкруги, і в Університеті також. Ці незрозумілі, але однозначно темні, з його слів, особистості, так і вичікують на момент, чи-то задля замаху на самого генерального секретаря – раптом він тут з’явиться, чи-то бажаючи викрасти нас самих і передати в чіпкі лабети ЦРУ. Отже потрібно пильнувати, пильнувати і ще раз пильнувати!
Тоді ми, звісно, не знали такого слова, як „ шпигуноманія”, і справжній зміст поняття „вербування” нам теж був незрозумілий. Однак, на те, щоб зрозуміти в що саме нас так наполегливо намагаються втягти, здорового глузду і самоповаги було достатньо. Сама думка про те, щоб бути чиїмось сексотом, інформатором чи-то навушником мені, як і моїм товаришам видавалася огидною. Отож, залишивши, кінець-кінцем кабінет „комсоргу”, ми твердо вирішили віднести всі його бесіди до рангу „ розмов на користь бідних”, а від самого кабінету, і, тим більш, від його господаря, в майбутньому триматися як найдалі.
Поза сумнівом, існували і справжнісінькі шпигуни, розвідники чужих держав, котрі діяли на території СРСР. І я погоджуюсь з тим, що спроби такої діяльності могли бути в Харкові, де на той час було зосереджено як досить потужні об’єкти військово-промислового комплексу, так і відповідний науковий потенціал. Існували й ті, хто з цими шпигунами боровся, героїчно виконував свою роботу. Однак, випадків викриття «агентів ворожих розвідок» в ті роки в ХДУ – я щось не пригадую. Навіть якщо вони й існували, то, мабуть, десь далеко. А ось бажаючі покопирсатись у твоїй душі і голові, до того ж, зробити з цього політичні висновки, опинялися поряд.
Отже, використаю термін, який в сучасному суспільстві прийнято вживати, змальовуючи радянські часи, я скористався „блатом” і був призначений на свою першу міліцейську посаду – інспектора у справах неповнолітніх Московського районного відділу внутрішніх справ УВС Харкова. Еге-ж, „блатна” була посада – далі нікуди... Мова навіть не про заробітну платню, яка складала 85 карбованців по відомості, з яких на руки (завдяки відрахуванням та податкам) я отримував карбованців сімдесят. Мова, скоріш, про умови праці, в які довелося зануритися.
Були вони, не сказати щоб такими вже й важкими – нормальними, і досить звичними для радянської міліції тих часів. Особового складу нашої служби на весь, закріплений за нею район з трьохсоттисячним населенням, нараховувалось аж вісім чоловік. І тільки троє з них були чоловіками. Але це, взагалі, не завадило, одразу з моїм приходом до служби, закріпити за мною наставника, вибачаюсь, наставницю - старшого лейтенанта міліції Олену Бородіну. В ті часи інакше просто не могло