Перехрестя долі, стр. 66
Головною, та й по суті, єдиною метою в житті Іванського були гроші. Чим більше, тим краще, а в який саме спосіб їх буде отримано, не мало для нього жодного значення. Маючи певне коло знайомств та зв’язків - як серед бізнесменів Дніпра та області, так і серед співробітників правоохоронних органів, він вирішив головним засобом „заробітку” зробити „вирішення делікатних питань”.
Відбувалося це все ще в 90-ті роки – часи, що були вкрай неблагополучними з огляду на криміногенну ситуацію. В якості „делікатного” впливу в той час розглядалося чи то залякування конкурентів та опонентів погрозами фізичної розправи, чи то одразу їхнє знищення. Немає людини – немає проблеми...
З вирішенням таких завдань Іванський не міг впоратися самотужки, навіть не зважаючи на всі свої фізичні та спортивні якості. І він почав формувати „команду”.
Першим серед обраних був Ігор Зимін – фактично, він був другим організатором банди. Особистість, що й казати, неординарна. Для нього матеріальний фактор був далеко не головним, не основним. Вбивства він перетворив на засіб задоволення комплексу „надлюдини”. Саме Зимін перетворював кожен злочин банди в найсправжнісіньку постановку – з гримуванням, зміною „образів”, попередніми репетиціям, ретельним відпрацюванням „смертельного” сценарію та довершеною „режисурою”. Як він власне сам зізнався, кожне нове вбивство він намагався „зробити краще ніж попереднє”. Морально-етичні цінності та орієнтири не існували для цієї людини.
І саме Зиміну належало страшне ноу-хау, завдяки котрому банда отримала гучну назву... Перші свої голосні (як в прямому так і в переносному сенсі) ліквідації ОЗУ проводило за допомогою саморобних вибухових пристроїв. Серед них - підрив у Дніпропетровську автомобіля „Мерседес” бізнесмена Дутко, що призвів до отримання останнім важких тілесних ушкоджень, та загибелі Цагіна – громадянина Ізраїлю. Також використовувалася холодна зброя („заточки”, що їх було виготовлено з напилків). Слід відзначити, що не всі замахи досягали успіху – смерті обраної жертви.
Навіщо ризикувати зривом злочинного наміру чи то, навіть, власним викриттям? Адже вбивства можливо здійснювати без пострілів та вибухів, непомітно та тихо – буквально одним рухом руки. Більш того, у спосіб після якого будь-яка медична експертиза зробить висновок про те, що смерть настала в наслідок цілком природних причин!
Як згадував згодом генерал-майор М.В.Хащевий, котрий обіймав посаду начальника обласного УБОЗ Дніпропетровщини під час активної розробки та ліквідації банди - „В той час було складно знайти літературу, котра б стосувалася хоча б якоїсь діяльності спецслужб. Зимін її мав. Наприклад, книги щодо вибухотехнічних робіт, брошури на кшталт „Виживання в зоні збройних конфліктів”, довідник із вогнепальної зброї та інше. У всіх цих книгах описувалися прилади технічної розвідки, засоби захисту об’єктів та інформації, надавалося загальне розуміння виготовлення вибухових пристроїв, засобів ведення стеження. В його бібліотеці знайшлося місце і для фармакологічної літератури, з якої він теж довідався чимало інформації, що стала йому у пригоді під час скоєння вбивств...”
Слідство достеменно так і не встановило, яким саме чином Зимін вигадав свій диявольський план. Напевно, основні ідеї знайшов у спеціальній літературі, щось „відшліфував” після консультації із спеціалістом відповідного профілю – мала банда й такого помічника... Наразі, подільникам він запропонував скоювати вбивства за допомогою внутрішньом’язових ін’єкцій медичних препаратів, які за своїм впливом на людський організм були схожі на дію отрути кураре.
Людина, котра отримала відповідну ін’єкцію, помирала від паралічу дихальної системи та зупинки серця, а власне речовину в організмі знайти було неможливо. Згодом, дійсно, відповідне бюро судово-медичної експертизи, що проводило розтин тіл людей, котрі стали жертвами банди, робило висновок - смерть спричиняли різноманітні захворювання.
На момент першого вбивства, скоєного в такий спосіб, злочинне угрупування розрослося. Окрім Іванського та Зиміна до його складу також входив Микола Шевченко – колишній співробітник міліції, котрий мав вісім років стажу в оперативному підрозділі. Останнього було звільнено з міліції з компрометуючих мотивів в званні капітан. В банді його з повагою називали „Дідусь”... Цей „дідусь” залучив до злочинної діяльності власного сина Олександра – саме він збирав вибухові пристрої буквально з підручних матеріалів.
А ще Шевченко залучив до „орбіти” дій злочинного угрупування саме спеціаліста-медика. Свого племінника Леоніда, котрий і надавав Зиміну не лише консультації з приводу впливу на людину тих чи інших медичних препаратів, а й постачав йому фармацевтичні знаряддя вбивства. До них Зимін додавав інші речовини, що значно посилювали небезпечний вплив ліків та остаточно перетворював їх на отруту.
Також до складу ОЗУ входили Євген Самборський, Сергій Хміль та Андрій Онищенко – але всі вони були лише рядовими виконавцями, і нерідко використовувалися „наосліп”, та й ставлення до них було, як до „видаткового матеріалу”.
Наразі, саме Хміль, за наказом Зиміна, вирушив на „польові випробування” вбивчого препарату. Знайшовши у Дніпропетровську чоловіка без певного місця проживання, Хміль зробив йому укол в спину і бідолашний помер буквально за десять хвилин – на очах Зиміна, який спостерігав за „випробуваннями” з безпечної відстані.
Перше „замовне” вбивство за допомогою смертельної ін’єкції члени ОЗУ скоїли в офісі дніпропетровської комерсантки, бізнес-партнер якої вимагав прискорити розрахунок по здійсненій оборудці, погрожуючи, в разі відмови, „підключити” задля вирішення питання бандитів.
Коли він, залишаючи офіс, спускався сходами, бандити наздогнали його, та й, схопивши, зробили смертельний укол. Лікарі в якості причини, що призвела до смерті, назвали ішемічну хворобу серця. В даному випадку укол інсуліновим шприцом із голкою, що була навмисне вкорочена (аби заледве виглядала із стиснутих пальців руки) робив знову ж таки Хміль, як людина, що пройшла відповідне тренування. Тримав жертву боксер Самборський...
Не переказуватиму детально всі кримінальні діяння ОЗУ Іванського-Зиміна. Скажу одне – вбивати вони були ладні