Перехрестя долі, стр. 64
Врешті-решт, сищики „вирахували” те, що давно шукали. Скидалося на те, що чергова квартира, на котрій „засвітився” Залогін – місце його постійної дислокації. Як брати? Рвонути двері, впустити спочатку спецназ? Але, враховуючи безсумнівну наявність у затримуваного зброї і його цілковиту свавільність – скільки може бути трупів? А якщо він має гранати?
В такій справі „якщо” бути не повинно. Було прийнято рішення – встановити спостереження за районом, де мешкає злочинець, затримання проводити на вулиці. Ще більший ризик? Ні – за правильної підготовки та постановки справи. В цій ситуації все було правильно. Залогіна „довели” до довгого будинку, того типу, що в народі називають „китайською стіною”. В під’їзд не вскочиш, за будинок не забіжиш – в один бік бігти метрів зі сто, і в інший – так само. Виявляти спортивні таланти можливості йому ніхто не надав – ані в бігові, ані в стрільбі Залогін відзначитися не встиг. Щойно він досяг середини будинку, як відбулося захоплення – миттєве та чисто виконане – без біганини та жодного пострілу. Ось він, найвищий клас роботи сищиків! Коли група захоплення піднялася до квартири затримуваного, до вилученого під час захвату ТТ, додався ще й „Наган”. Злочинець серйозно готувався дати відсіч. Але – дарма...
Коли Жаркевич набрав номер моєї приймальні, я знаходився на виїзді. Він сказав: „Передайте одне – Залогіна ми взяли...”. Півгодини потому я вже сам телефонував Жаркевичу:
- „Взяли?! Як взяли?! Розповідай!”
Але це була лише половина справи. Замість того, аби святкувати перемогу, Жаркевич на три доби зачинився у кабінеті з затриманим. Бесіди тривали з ранку до вечора. Так, так, лише бесіди – з такими як Залогін, жодні методи, окрім психологічних не є дієвими. А такі, як Жаркевич, інших методів ніколи й не застосовують – просто опускатися до них справжньому сищикові так само неможливо, як пити воду з брудної калюжі... Вони дійсно розмовляли три доби, три довгих доби і наприкінці третьої Жаркевич з легким серцем вийшов з кабінету і попрямував до мене. На мій стіл лягли аркушу паперу, на котрих Залогін власноруч описував й свої особисті „подвиги, й „подвиги своєї команди. Ретельно описував, з усіма деталями і навіть з намальованими схемами. Пачка аркушів була товстою - в ній було майже сто п’ятдесят епізодів злочинів. Вбивства, пограбування, розбійні напади, тортури із застосуванням праски та паяльника. Жахлива доля родини Якимових була там також. Читаючи ці аркуші паперу, що були переповнені жахливими зізнаннями, я розумів – нехай навіть попереду безліч роботи для сищиків, експертів, слідчих, нехай навіть попереду місяці слідства та суду, але головне все ж таки зроблено – банду знищено, вбивство родини Якимових розкрито... І стала ближчою на крок Ера Милосердя.
А Володимиру Жаркевичу, дякуючи за роботу, що він її виконав дуже професійно, я сказав просто й коротко: „Коли ти служиш у міліції і ліквідував хоча б одну таку банду, то своє призначення у житті ти виконав...”
Про медиків-„бандитів” та бандитів-„медиків”
Я нещодавно переглядав один „високохудожній” фільм. Сюжет приблизно такий - два опери молодший та старий, стежать за групою злочинців, котрі за інформацією, що мають міліціонери, торгують людськими органами. І ось, вони намагаються затримати одного із злочинців, він від них втікає... В руках у нього дипломат, і коли він перебігає вулицю, його збиває машина. Збиває, звісно, на смерть, а коли оперативники відкривають портфель, з котрим він біг, то знаходять там шість пар людських очей. Спочатку я дивився цей фільм, трохи дрімаючи, а коли вони відкрили портфель, мені стало цікаво – а що ж там відбуватиметься далі? А далі у фільмі було показано, яким чином розгортається та ж-таки ситуація, так би мовити, з протилежного боку – з боку бандитів. Вони звозили бомжів до одного з моргів, там їх труїли, а потім використовували рогівки їхніх очей. З одного боку – сюжет спритно закручений. Але з іншого – подібні „навчально-тренувальні” фільми я б, все ж таки, не дозволяв транслювати на телебаченні.
Переглядаючи цей фільм, я згадував свою роботу. І якщо, ситуація, показана в ньому, нормальну людину наштовхне на думку про те, що в нас такого „не може статися ніколи”, то лише ту людину, котра не знайома з із зворотнім боком нашого життя – кримінальним.
Я скажу, що таке було... В одній із південних областей нашої Батьківщини, де мені теж довелося працювати. Саме там стався випадок, про який я міг би розповісти - цинізм людей, що його вчинили, просто вражає.
Почалося все з того, що один оперативний співробітник приніс інформацію про те, що у міському морзі спеціалісти, котрі там працюють, вилучають із трупів певні частини тіл, котрі в подальшому використовують задля виготовлення медичних препаратів. Інформація була приголомшливою, і на той час взагалі неочікуваною. Адже це відбувається не в глухій місцевості, де немає закону – у великому, досить цивілізованому місті. І ось тобі маєш – справжнісінька дикість, якийсь сюжет для фільму жахів. Перш ніж цю інформацію кудись виносити, чи то доповідати про неї, слід було отримані дані ретельно перевірити.
Я запросив до себе оперативного співробітника. Наша бесіда складалася переважно з уточнюючих питань, що я ставив, на тему: „ Які саме докази може надати людина, що принесла таке повідомлення?!” Оперативник не розгубився, та відповів, що людина, котра надала інформацію, зафільмувала події, про які йдеться, на відеокасету. Я не скажу, що мене це дуже втішило, принаймні змусило