Перехрестя долі, стр. 62
В роботі розпочався новий етап – активний. Кабінет оперативно-слідчої групи перетворився на щось подібне до партизанської землянки – напалено, у кутку стоять автомати, юрба людей. Мало не щохвилини хто забігає з доповіддю та вибігає, а на підлозі сусідньої кімнати, незважаючи ні на що, міцно сплять спецназівці. Ось така робоча обстановка... Періодично, переважно вночі, уся ця людська маса, зривалася з місця та й кудись неслася. Силами спецназівців та оперативників вночі перекривалися цілі міста. Коло стискалося все щільніше, зграя, затиснута з усіх боків ланцюгами прапорців, повинна була сама ось-ось вилетіти на „мисливців”, та раптом... так, звісно, втрутився „людський фактор”.
Коли стався черговий розбійний напад, хтось з керівників, не розібравшись у загальній мозаїці та переплетеннях усієї нитки операції, що тільки-но почала реалізовуватися, віддав команду: „Хапати!” Того, хто погарячкував, змусили охолонути, команду відмінили, але... Коли оголошувалася команда, прикмети автівки, що розшукувалася та прикмети осіб, котрі могли в ній знаходитися, був присутній увесь склад місцевої ДАЇ. А коли команду було відмінено – ні. Тобто, частина екіпажів знаходилася там де їм і слід було знаходитися – на маршрутах патрулювання. Саме одному з екіпажів (в котрому були хлопці, що гарно все запам’ятовували) і потрапила на очі та ж таки автівка. Співробітники ДАІ, я то і слід, автівку зупиняють, пасажири (двоє бандитів), як то і слід, пред’являють документи, а далі... ДАЇшники, що за своєю лінією, до пасажів затриманих „Жигулів”, не мають жодних претензій, одразу, в їх присутності... виходять на зв’язок по рації, та відкритим текстом видають в ефір питання: „Чому цих громадян розшукує карний розшук, і що з ними робити, куди їх везти?” Почувши назву „карний розшук”, обидва бандита, синхронно та злагоджено, кидаються що духу тікати. Один з них, на прізвище Шишкін далеко не втік. А ось іншому вдалося втекти. І не зважаючи на героїчні спроби одного з ДАЇшників, наздогнати його так і не вдалося. Залишилися сищики з одним лише Шишкіним, і це було кепсько – далі нікуди...
З моменту цього затримання, що в даному випадку було нікому не потрібно, більш того, було вкрай невчасним, події почали розгортатися стрімко. Те, що сталося, мусило неодмінно злякати бандитів. Чітко та недвозначно дати зрозуміти – на них „полюють”. Як вони вчинять? Порозбігаються у різні боки? На якийсь час „заляжуть на дно”? Аби згодом взятися за старе з новими силами? Розпочнуть свою „трудову діяльність” в іншому регіоні, подалі? Жоден з „розкладів”, наведених вище, нас не влаштовував в жодному разі. Саме тому схеми розробки та знешкодження банди, що їх було ретельно вивірено та продумано, довелося ламати, і пристосовуючись до ситуації, за бойових обставин, вибудовувати цілком інші, нові. І, коли те, що відбувалося у розташуванні слідчо-оперативної групи до цього скидалося на божевільню, то те, що розпочалося з моменту арешту Шишкіна, було божевільнею у квадраті та в кубі.
Сили та засоби було задіяно колосальні, до того ж, досить часто рішення приймалося останньої миті, діяти слід було негайно. Пам’ятаю як у запалі чергової операції, що розпочиналася, Жаркевич вдерся до кабінету, де окрім мене знаходився також і начальник Управління, навіть не постукавши. Зазвичай він, як і будь-який дисциплінований офіцер, що гарно розуміється на питаннях субординації, подібних вибриків собі не дозволяв...
Зрозумівши, що, мабуть, втрачати вже нічого, Жаркевич одразу звернувся до нас, керівників, з проханням, аби негайно було виділено певну кількість спецназівців та екіпажів ДАЇ, а також... Ми, поглянувши уважно на сищика, зрозуміли звідкіля береться такий запал, і те, що він вимагав, було надано. Ніхто в ту хвилину навіть не звернув уваги на його зухвалу поведінку.
Полювання на злочинне угрупування перетворилося на широкомасштабні, мало не бойові, операції. Маючи у своєму розпорядженні попередню інформацію щодо того, що в певному місті можуть перебувати бандити, його блокували, „закривали” міліцейським „спецназом” і починали „шерстити”, шукати за прикметами. І знаходили... Перелік затриманих збільшувався – троє, четверо, семеро людей, десять... В результаті він сягне мало не трьох десятків. Але допоки недосяжним залишається ватажок банди – такий собі Залогін...
Тут варто трохи відхилитися аби розповісти про те, що уявляло собою злочинне угрупування, задля знищення котрого доклали стільки зусиль та наполегливості сищики Дніпропетровщини. Ті, на чиїх руках – тепер це не викликало сумнівів – була кров родини Якимових. Ця злочинна спільнота, за детального розгляду, викрила в собі ще більш жахливі деталі та риси. Банда була нетривіальною, так би мовити, на свій лад незвичайною...
Ядром угрупування, її стрижнем був Залогін. Саме він, за необхідності, формував „бригади”, котрі виїжджали на розбої. Практично для кожної нової „справи” набирав новий склад – на злочин йшли люди, що раніше один одного не знали, всіх знав лише ватажок. І це було, мабуть, головною причиною того, що тривалий час угрупування залишалося невловимим.
Злочини коїлися практично на території всієї області – в містах, сільській місцевості. Діяли (як у випадку з Якимовими) з гарантією – банда мала навідників. Мали вони, як згодом з’ясувалося, і зброю, але тривалий час саме озброєність угрупування залишалася для сищиків „невідомим” у рівнянні. Справа в тому, що під час розбійних нападів зброю практично не застосовували – але легше від цього не робилося. „Залогінські” бійці були істотами, котрі настільки втратили нормальний моральний образ, що для того, аби вбити людину, вогнепальна зброя їм була не потрібна. Потерпілих, що під час чергового розбійного нападу намагалися дати відсіч, забивали руками, ногами, та молотками, що потрапили під руку... Під час нападу на квартиру Якимових хтось перебрав міри, придушив дитину сильніше, ніж хотів, кинулася бабуся – зарізали бабусю. А раз одну, то й інших дорізати потрібно. І дорізали – дорослих, а дітей задушили, до того ж, молодшого його власними колготками... І навіщо вогнепальна зброя таким