Перехрестя долі, стр. 61
Вже переступаючи поріг цієї квартири, я відчув непід’ємний тягар усіх років служби, переважна частина яких минула на таких ось місцях злочинів. Це теж – шлях. Прямий, без жодних перехресть, шлях, до Ери милосердя, що її колись давно нам всім обіцяли письменники. Шлях, що ним не кожен здатен крокувати, тягнучи до цієї самої Ери світ, підштовхуючи його до добра та милосердя хоча б на міліметр, хоча б на дюйм... Досягається це лише однією ціною, що її цей шлях приймає - життям, що віддане йому до кінця. Потрібно йти далі... Потрібно йти!
Видиво зникло так само швидко, як і з’явилося. Ніхто з присутніх не встиг нічого помітити. Відкинувши емоції та сторонні думки убік, я почав керувати роботою слідчо-оперативної служби, що оглядала місце події.
...Цей момент може настати в роботі з розкриття будь-якого злочину, не залежно від того, якого класу сищиків залучено задля розкриття, і які зусилля вони докладають для того, аби справа посунулася з мертвої крапки. Просто така мить настає - і край... Всі версії відпрацьовано, навіть найнеймовірніші, сто разів пройдено та досліджено околиці місця події, та й, власне, саме місце. Опитано всіх до останнього свідків, очевидців та інших осіб, що могли своєю розповіддю додати хоч крихту істини... Але її немає, немає цієї крихти! Немає, тай по всьому. Розслідування, що зайшло у глухий кут, завмирає. Розлючені опера, огризаються один на одного, в сто перший раз перечитуючи, те, що вже прочитано, перевіряючи, те, що давно перевірено, чудово розуміючи, що все це - не те... Так само службово-розшуковий пес, гарно навчений шукати, вкотре пройшовши ланцюжком слідів, що раптом вриваються, сідає та й починає сумно завивати, визнаючи власне безсилля. А коли, наразі, співробітник карного розшуку у власному кабінеті в прямому, а не в переносному сенсі слова, почне завивати? Медкомісія - і на звільнення. Це в кращому випадку. Можуть до специфічної лікарні запроторити. Сищику не слід завивати, сищику слід працювати.
Команда сищиків-аналітиків, керівництво котрою здійснював Володимир Жаркевич, ще з 1997 року почала відчувати присутність когось зухвалого, нахабного, жорстокого та допоки, нажаль, невловимого. Наразі, це була лише тінь зла. Але чим далі, тим більше ця тінь набувала для сищиків зримих контурів. В Дніпропетровській області явно діяло злочинне угруповання, що обрало своїм промислом розбійні напади на громадян. Переважно – за місцем їх проживання. Згодом з’ясувалося, що не лише цим, але то було згодом...
„Явним” це було не для всіх, а для вузької групи професіоналів-сищиків, котрі „вираховували” банду. Як модно говорити сьогодні - „суто віртуально”. З чим порівняти цю працю? Ну, хіба що з каторжною роботою з промивання золота крізь дрібне сито. З тією лише різницею, що коли вже вдаватися до порівнянь, то, скоріш за все, „відловлювали” сищики не золото, а щось протилежне... „До роботи” було взято усі справи щодо розбійних нападів за останні три-чотири роки. В них вишукувався найменший збіг, щось схоже, будь-які підозрілі моменти – все це миттєво „бралося на олівець”, аналізувалося, зіставлялося та порівнювалося. Десятки томів кримінальних, оперативно-розшукових справ, мало не тони паперу – крізь „сито”. Жаркевич та його команда один по одному „виловлювали” шматочки „мозаїки” та й складали їх докупи, порівнюючи геть усе - способи нападу, „почерк”, перелік майна, що було привласнено...
Після скоєння вбивства родини Якимових, було створено слідчо-оперативну групу, до складу котрої увійшли найкращі з найкращих сищиків – і з райвідділу, за місцем скоєння злочину, і з обласного апарату. До її роботи було також залучено й „команда Жаркевича”. Замикалася повсякденна робота групи на заступникові начальника обласного управління карного розшуку Олександрі Власенко.
Загальне ж керівництво з першого дня здійснював я особисто, Власенко та Жаркевич були, згідно наказу про створення тимчасового оперативного штабу УВС з розкриття злочину, моїми заступниками. Для сищиків, що працювали у групі, це створювало сприятливі умови. Тобто, від початку не вибудовувався довжелезний ланцюг, що є звичайним у таких ситуаціях, проміжних доповідей, узгоджень, нескінченних нарад, де доволі часто просто витрачається час та сили людей. Та й, з іншого боку, безпосереднє керівництво групою, що її здійснювала одна з перших осіб обласної міліції, давало змогу максимально задіяти всі сили та засоби, що були у розпорядженні управління. Разом з цим я, звісно, був обізнаний щодо заходів, задля котрих витрачаються ці ресурси, але прискіпуваннями на кшталт: „А чи потрібно було? А ви впевнені? А це точно?”, людей не допікав. Сищикам – людям, що не переливають з пустого в порожнє, а займаються конкретною справою, працювати у складі цієї групи було легко.
Час минав. Я витримав першу хвилю телефонних дзвінків, відкіля лише було можливо, та від кого лише було можливо, з вимогами, ну просто таки миттєво розкрити злочин. Були, звісно, дзвінки і від Міністра - Юрія Кравченко. Юрій Федорович до дрібниць не чіплявся, негайного розкриття ніколи не вимагав, оскільки сам був професіоналом, що достатньо прослужив на оперативних посадах, і добре розумів, як „легко” подібні злочини розкривати... Також, пережив я й прибуття „спеців” із столиці, що приїхали з цілковитою впевненістю у власному миттєвому успіхові, та бажанням показати „місцевим”, як потрібно працювати. Їх „комсомольський запал” доволі швидко згас, і, насидівшись досхочу в тому ж таки глухому куті, до якого (допоки) потрапила слідчо-оперативна група, вони якось потихеньку виїхали від нас. Час минав, відраховуючи не години та дні, а тижні та місяці. Дорога до розкриття виявилася довжиною у рік...
Але поступово із невизначеності та суто інтуїтивних здогадок почала кристалізуватися істина. З „туману” почали проступати, все ясніше та виразніше, конкретні фігури, набуваючи облич, імен та прізвищ: Борисенко, Шишкін, Рапак... Це вже були конкретні особи, ті, кого слід було затримати, заарештувати, змусити відповідати за скоєне. Але поспішати було не слід в жодному разі.